Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Може, піти до Ніни? Може, вона порадить, допоможе, розвіє павутину? Може, вона саме та, з якою йти довго і до кінця?

Двері відкрила Ніна. Вона підстрибнула, як маленька дівчинка, радісно защебетала, плещучи в долоні.

— Ой, який ти чудесний! За п’ять хвилин примчав. Тільки що подзвонила, а ти вже тут!

— Куди ти дзвонила? — здивувався Вася.

— Та тобі ж. Доморобітниця сказала, що передасть. Я ж сьогодні іменинниця. Шістнадцять. Да-ма! Скоро паспорт матиму. О!

Вася розгублено розвів руками.

— Пробач. Не знав. Я випадково…

— Випадково? — жахнулася Ніна. Потім засміялася дзвінко, невимушено. — Тим краще. Телепатично, як ти кажеш, відчув, по серцю. Проходь. Мої будуть дуже раді. Компанія невелика…

— А Гриць буде? — похмуро запитав Вася.

— Угу, — лукаво підморгнула дівчина. — Ну, а як же, Васю? Не запросити його незручно. Ми ж давні товариші. Почне розпускати всякі небилиці…

— Ніно… я прийшов до тебе, щоб поговорити.

— Потім, потім… Не роби страшних очей. Не треба трагедій. Я сьогодні іменинниця і хочу веселитися! Весе-ли-тися! Ходімо!

Ніна, а за нею Вася вступили до просторої вітальні. Там уже був накритий святковий стіл, барвисто прикрашений батареями пляшок, горами закусок. Навколо столу клопоталась невисока повна жінка з привітним втомленим обличчям. їй допомагала якась бабуся.

Жінка поглянула на Васю, дружньо кивнула.

— Добрий день, добрий день. Давно не заглядав. Ми вже вирішили, ще ти забув нашу Ніну. Полюбив іншу…

— Мамо! — перебила Ніна.

— А я що? Я правду кажу, — сміялася мати. — Проходь, зятьок, милості просимо.

Вася червонів, дурнувато усміхався. А мати, пораючись біля столу, гомоніла далі:

— Нічого соромитись. Якісь ви, сучасні, дивні. Колись у такому віці вже самостійними були, сім’ю заводили. А ви ще на батьківських спинах катаєтесь. Правда, в такого батька, як твій, можна кататись. Кажуть, він заступником міністра став?

— Здається…

— Оце синок! Не знає, як власний батько піднімається вгору! Такі сучасні діти! Ну, нічого. Аби добре було! Аби добре!

«Та не добре ж! — хотілося кричати Васі. — Навіщо ці солодкі слова? Навіщо усмішки, вимушена делікатність? Гірко, тоскно йому, а треба підтримувати нікчемну, дурну розмову! Йшов відкрити душу, порадитись, а випадковий день іменин стає на перешкоді!»

Ніна взяла Васю за руку, потягла до своєї кімнати.

— Зачекаємо в мене. Скоро прийдуть всі інші.

Вона крутилася перед дзеркалом, кокетливо поправляла модну рожеву сукню, кидаючи грайливі погляди на сумного Васю.

— Розкажи, де був? Ти збирався в село.

— Їздив.

— Сподобалося?

— Дуже. Ходив у ліс, збирав гриби. Як знайдеш гриба, так ходиш навколо нього, танцюєш… Ніби брата побачиш.

— Може, й розмовляєш з ними?

— Аякже. Розмовляю.

— Я гриби люблю в борщі, — сміялася Ніна. — Або в соусі.

— В селі просто, — казав Вася. — Легко. Ніби знімаєш якусь павутину. А вернешся додому — знову хаос…

— Залізна рука города, — продекламувала Ніна. — Хрестоматія для середньої школи. Коцюбинський. Інтермеццо. Тра-ля-ля. Ми вже проходили.

Васі стало боляче. Він торкнувся Ніниної руки.

— Я не жартую, Нінусю. Я серйозно. Мені дуже хотілось поговорити з тобою. Скажи, ти б поїхала далеко-далеко?

— Куди? — здивувалася Ніна.

— Щоб навколо були гори або ліс. Щоб мужні, сильні люди. Суворі й чесні. Безстрашні й непідкупні. Такі, як у Сибіру. В Братську. На цілині. На Півночі. Давай, як закінчимо школу, поїдемо туди.

Ніна знизала плечима, хмикнула.

— А університет? А інститут?

— Заочно закінчимо, — з надією сказав Вася. — Зате в бурі будемо жити. Я вірю тобі. Я тебе…

— Ой, Васю, ти завжди захоплюєшся, — капризно надула губи дівчина. — Кидати живе, їхати на мертве. Тут культура, квартира. А там — тайга, комарі, грубість, палатки. Он приїжджали хлопці, повтікали звідти. Кажуть — жах!

— Шкурники повтікали. А справжні не втечуть!

— Тра-ля-ля. Не сміши. Вічно ти носишся з ідеями. То спілка краси. То Сибір. Несолідно, Васю! О, дзвінок! Друзі прийшли! Момент! Я їх прийму. Посидь!

Вона ще раз крутнулася перед дзеркалом, вибігла до вітальні. Вася дивився їй услід, думав над її словами, що ще звучали в свідомості. «Кидати живе, їхати на мертве». Чиї це слова? Невже її? Не може бути? Це чуже, засвоєне. Вона ж не була такою. Я пам’ятаю її з дитинства. Мріяла вона і про далекі краї, і про польоти в небо, і про подвиги. Як швидко, як ганебно швидко засвоюються такі погляди. А може, Ніна лише грається?

Може, вона не хоче говорити з ним про серйозне в цей день?

До кімнати ввалилися однокласники. Серед них — Гриць. Він побачив Васю, набичився, подав холодну руку, щось буркнув. Андрійко Ремез — високий, худий, носатий — накинувся на Васю, загорлав:

— Чув — сьогодні наші другу ракету на Місяць запустили?

— Ну й що? — запитав Вася.

— Як що? М’яку посадку зроблять!