Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
— Вона ж сказала — нічого не треба.
— Е, під гарячу руку мало що скажеш. Поговори з нею серйозно. Щоб не було між нами хмар. Один ти в нас. У неї… і в мене…
Вася промовчав. Машина під’їхала до річкового вокзалу, зупинилася. Терентій Гаврилович, крекчучи, виліз з машини, оглянувся.
— Непогано… Непогано зробили. Почистили. Старі сараї на дрова… А тепер культурно… Вид на Дніпро…
З будочки для чищення взуття виглянув інвалід, здивовано вигукнув щось. Махнув пухнастою щіткою:
— Терешко! Це ти?
Терентій Гаврилович повільно оглянувся, побачив усміхнені очі, прочитав на будочці «Блиск», знизав плечима. Інвалід скочив на свою єдину ногу, сперся на милиці, вийшов з будки. Обтерши руку об полу піджака, протягнув її Рибенку.
— Не пізнав, друже? Та я ж Данилюк! Корсунське пам’ятаєш? Разом в окопі лежали. Німчура як попер, як попер. А ми його гранатами. Ти добре тримався. Трьох підбив. А я — двох. Тоді й ногу одірвало. Пізнав?
— Ах, Данилюк! — силувано розтяг губи Терентій Гаврилович. — Пізнав, пізнав…
Він подав пухкі пальці. Інвалід міцно потиснув йому руку, все ще не помічаючи крижаного погляду колишнього товариша. Моргнув на машину:
— Високо залетів! ЗІМ власний?
— Державний.
— Ну, нічого! Знацця, заслужив. Давай керуй. А я, правду кажучи, вже ходив до тебе. В прийомну. Хотів зустрітися. Так не пустили. Там така люта секретарка. Каже, зайнятий і все. Важне засіданіє! Ну, бог з ними, зайнятий, то й край! Ми люди не горді! От бач, і привело зустрітися. Сідай, я тобі по-дружньому черевики почищу! Як сонце, засяють. А коли-небудь і ти мені в пригоді станеш! По-дружньому!..
Вася з подивом слухав ту бесіду. Батько був ні в сих ні в тих. Він поглянув на годинник, хрипко сказав:
— Пробач, Данилюк, я поспішаю…
Інвалід осікся. Нахмурився.
— Важне засщаніе?
— Еге. Так що вибачай. Хай іншим разом. Приходь, коли треба… Найдемо якусь сотню…
Він тицьнув руку Данилюку, сів у машину. Махнув Васі.
— Вітання там… не забувай…
Вася розгублено дивився вслід ЗІМу.
Інвалід розставив руки, по його небритих щоках текли сльози. Дивився невидючим поглядом десь над дахами будинків і шепотів:
— За віщо ж так? За віщо?.. Отак образити, отак зганьбити. Злодій… Злодій ти, Терешку… Ти обікрав мою душу… серце…
Вася йшов до причалу, повторював тремтячими вустами:
— Злодій душі… Злодій душі…
Він не лише матір відштовхнув. Він весь світ одштовхнув. Обікрав усіх… рідних… і себе…
Вася сів на теплохід, шукав собі місця на палубі, дивився на веселі залюднені пляжі Лівобережжя, а в серці, в свідомості болісно пульсувало, клювало мозок настирливе слово: «злодій».
Вася плив Дніпром, і біль поволі сходив з його душі. Річкова широчінь, луки смарагдові, блакитні гори в імлі, ніжні лози, на берегах — все кликало до радості, бадьорості. Важкі думи одпливали у далечінь, манячили тінями в свідомості. А в глибині мозку виникали запитання: чому серед чудесної природи діється ганьба і зло? Звідки вони? Хвиля радіє, плюскаючи в піщані береги, квіти усміхаються сонцю, чайки ширяють над водою, вітаючи одна одну пронизливими криками. А людина… вона ж наймудріша, найвища, наймогутніша…
Чому ж вона діє інколи гірше від істот нижчого світу?
Відповідь не приходила. Вона десь ховалася в майбутті.
Теплохід причалював до піщаних круч, до дебаркадерів. Люди, навантажившись клунками і чемоданами, сходили на берег, розповзалися серед квітучих сіл.
А ось уже й знайомий берег. На лузі нікого не видно. Ба ні! З трави виринає постать у сірому плащі. То вона — мама. Серце Васі солодко занило. Зустріла… Прекрасна. Єдина моя…
Він скочив просто з носа теплохода на кручу. Обняв матір. Вона тривожно дивилася на його обличчя, схвильовано запитувала:
— Ну як ти там? Як тобі?
— Нічого, матусю. Нічого. Вітання він передавав…
Мама не відповіла, рушила до села. Вася йшов за нею, тримаючи в руках сумку з продуктами. Нагнувся, зірвав кілька лопуцьків з щавлю. Пожував. Приємна кисла рідина освітила в роті. Мати, побачивши те, осміхнулася.
— Нарвала я щавлю, доки тебе чекала. Зваримо борщу зеленого. Ти ж любиш… Та, нова, як годує тебе?
— Вона взагалі не варить. Валяється цілими днями на дивані. Та гуляє вечорами. А він хатню робітницю найняв. Бабуся якась. Нічого. Охайна така, мовчазна.
Мати зітхнула, скоса глянула на сина. Жалісливо погладила по щоці.
— Схуд ти. Поблід…
— Нічого, мамо. Я за тебе турбуюсь. Як ти тут влаштувалась?
— На старе місце. Історію буду викладати. Мене з радістю в райвно зустріли. Знають же. Та й діти раді. Алк тут була вже історичка. Тепер її в інше село. А вона скандал вчинила. Недобре вийшло. Якби знала, ніколи б не просилася.
— А куди б же ти?
— Найшла б село.
— Тут же все своє. І бабуся…
— Ото ж бо.
— Мамо, — раптом сказав Вася, — погано у
