Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
— Угу, — промимрив хлопець, не відриваючи погляду від аркуша.
Нарешті закінчив, акуратно вирвав аркуш із зошита, підсунув до Ігора. — Ось, бачите, це — мій дім, це — вулиця… тут ви повз парк пройдете, і сюди, вліво. Далі прямо-прямо і вийдете!
— І адресу свою напиши про всяк випадок! — наказав міліціонер.
Іван додав адресу і повернув аркуш Ігору. Вивчивши план, Ігор визнав його більш-менш зрозумілим. Допив какао.
— Ти вдома будеш? — звів погляд на хлопця.
— В мене друга зміна, до дванадцятої буду вдома, а потім — на завод…
— Що ж ти там робиш, окрім того, що вино крадеш? — посміхнувся Ігор.
— Різноробочий я, — опустив очі Іван. — Мені навесні скерування в Миколаївський торгово-промисловий технікум дадуть, на виноробство. Вивчусь, буду технологом.
— Гаразд, сиди вдома. Я до дванадцятої повернусь, — сказав Ігор, сходив за кашкетом, надягнув його, подивився в дзеркало, і, кивнувши на прощання, вийшов на поріг будинку.
Іти за намальованим планом було напрочуд легко. Чим ближче підходив Ігор до базару, тим більше людей зустрічалося йому і тим більше якогось веселого, майже пташино-людського гаму дзвеніло в повітрі. Повз нього проїхали на велосипедах декілька молодих офіцерських чинів ПВС, один на ходу Ігору рукою помахав. Обігнала новенька коричнева «Побєда» з кругловидим рум’яним водієм.
Ігорю дуже хотілося зупинитися і хвилин п’ять пороздивлятися навколишній світ, на людей поглянути, на їх обличчя. Все здавалося йому трохи дивним, водночас і звичайним, і незвичайним, ніби старі кадри хроніки, розмальовані на комп’ютері в «кольоровий фільм». Та Ігор тримав свої бажання і свою цікавість під контролем, крокував чітко, карбуючи об тротуар кожний крок.
Нарешті помітив ворота, крізь які бадьоро впливав-витікав життєрадісний натовп: хто з кошиками, хто з мішками.
Справа двоє чоловіків в синіх ватянках приклеювали на дошку оголошень кольоровий плакат, на якому було зображено летючу кулю з чотирма ніжками. За чоловіками з плакатом жінка в робочому халаті такого самого кольору «одягала» на цвяшки свіжий номер газети в газетній вітрині зі скляними віконечками. Біля її ніг лежала мітла. Поки Ігор наблизився, вона закрила вітрину і почала протирати ганчіркою скло, щоб воно своєю прозорістю і чистотою сприяло утамуванню цікавості читачів.
Зупинившись перед плакатом, Ігор зрозумів, що побачена здалеку «куля з ніжками» була насправді першим штучним супутником Землі. Поряд з Ігорем зупинилося ще кілька цікавих. Скориставшись вагомим приводом для утамування своєї цікавості, Ігор озирнувся довкола. І зауважив неподалік ще двох міліціонерів у такій, як у нього, формі. Злякавшись можливої зустрічі з «колегами», він рішуче зайшов на територію базару, і ніби потрапив всередину вулика.
— Товаришу лейтенанте, спробуйте яблуко! — відразу «обійняла» його поглядом дебела молодиця з пухкими нафарбованими губами. Яблуко опинилося просто перед його носом. — Солодке, наче персик!
Ігорю здалося, що голос торговки, також солодкий і липкий, «наче персик», торкнувся і прилип до вуха, до щоки. Він посміхнувся трохи ніяково і, прямуючи далі повз центральний торговий ряд, заперечливо хитнув головою.
Звуки, гамір, голоси і слова оберталися довкола Ігора. Голова закрутилася. Він заплющив очі, зупинився. Відкрив очі. Відчуття незвичності та звукового уповільнення навколишнього не щезало. Ніби він, разом із присутніми тут людьми, був у акваріумі. Тільки замість води цей акваріум був наповнений дивним густим повітрям, в якому і тіла рухалися уповільнено, і слова лунали розтягнено, і тривали довше, а коли досягали вуха, ставали голоснішими, а потім, наче літак високо в небі, віддалялися і так само повільно стихали.
Ігор спробував закрити вуха пальцями. Закрив, подивився довкола, залишившись на мить без звука. Все стало нормальним: і люди, і вираз їх облич. Тільки по одягу можна було зрозуміти, що він перебуває в минулому столітті, по одягу та терезах, та різних базарних дрібницях.
— Товаришу лейтенант, ви п’ятдесят рублів не розміняєте? — повернулася до нього жінка з купюрою в товстих пальцях. Велике обличчя, накручене каштанове волосся, а зверху ще й шиньйончик.
— Вибачте, ні, — проговорив Ігор, прискоривши крок.
Помітив, що проходить через овочевий ряд. Хтось ненароком штовхнув його в бік і вибачився.
Ігору стало тісно і некомфортно. Побачивши прохід між рядами, він швидко перейшов на другу торгову «доріжку». Тут було менше людей, і торговки, здавалось, спокійніше ставляться до комерції. Терпляче роздивлялись людей, які проходили повз них, нічого не пропонували.
— Де рибний ряд? — запитав Ігор у бабусі, перед якою на бетонному прилавку були розкладені пучки добре помитої соковитої моркви.
— Он тама, — махнула вона рукою далі, направо. — Перед молоком і сиром.
Ігор пішов у вказаному напрямку. Власне, він туди і так йшов, але тепер його хода стала більш упевненою.
Ось уже в повітрі запахло рибою: і маринованою, і свіжою. Обидва запахи злились в один, і вітерець, схоже, дув з моря, тому був солонуватим.
— Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись! — залунав оксамитово-дзвінкий жіночий голос десь спереду.
«Вона!» — подумав Ігор і ледь не побіг вперед, та вчасно схаменувся.
Ось вже і рибні ряди спереду показалися. Під дашками прилавків висіли грона сушених бичків і тарані. Світило сонце, радісно дзвеніли мухи, купаючись у «прорибленому» повітрі. Жінка, чий голос лунав над рядом, стояла перед чотирма відкритими діжками з оселедцями. В руці тримала березовий віник, відганяючи мух, і робила це майже граційно, не дивлячись на рибу. Дивилася лише на людей і продовжувала свою торгову пісню, яка складалася з чотирьох слів: «Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись!»
— Три дунайки! — зупинилася перед нею бабуся з авоською в руці. В авосьці — кілька бурячків, головка капусти і баночка хріну.
Пісня торговки стихла. Але тихше довкола не стало.
— Лиманський глосик! Лиманський глосик! — трохи далі почувся голос, ще більш оксамитний і сильний, ніж у продавщиці оселедців.
Ігор зіп’явся навшпиньки, вдивляючись у бік голосу. Спереду черга стояла з п’яти людей. Ігор обійшов чергу і побачив рудоволосу молоду жінку, статну, високу. Можливо, вона була навіть вищою Ігоревих ста сімдесяти сантиметрів. «А може, вона на підборах?» — подумав.
— Глосик! Лиманський глосик! Ранішній улов, свіжіше не буває!!! Свіжіше тільки в морі! — продовжувала вона і водила проникливими очима за покупцями. — Гей, брюнетик! Подивись! Жінка вдома подякує!
«Брюнетиком» виявився лисуватий чоловік років п’ятдесяти, в окулярах і костюмі з краваткою, з товстим коричневим портфелем в руці. Він зупинився і підійшов до прилавка слухняно, наче домашній кролик.
— Скільки коштує? — запитав.
— Для тебе — ціна буде мені у збиток, — проговорила торговка. — За п’ять штук — п’ять рублів!
— Це ж дорожче від оселедця! — здивувався «брюнетик», але залишився стояти перед прилавком.
— Та оселедців тут ціле море!