Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
І справді, ніби знущаючись над побоюваннями Ігоря, відчинилися зелені ворота. Він почув гуркіт двигуна і побачив, як з території винзаводу виїжджає старенька вантажівочка, яку він вже бачив раніше. Виїхала, звернула направо і поїхала далі, геть від Ігоря, освітлюючи собі дорогу фарами. Ворота зачинилися, і тиша знову огорнула освітлений заводськими потужними лампами простір. Лампи, власне, добре освітлювали все, що було за бетонним парканом і зеленими ворітьми, а майданчик перед ворітьми освітлював ліхтар на стовпі.
Раптом знову скрипнули ворота, ледь прочинилися, і з них визирнув, як і вчора, хлопець з дивним мішком на плечі.
«Зараз вийде, махне рукою сторожу. Потім ворота закриються і лунко дзвякне металевий засув! — підказав сам собі Ігор. — Потім я вийду з-за дерев і підійду до хлопця, а він перелякається, кине мішок під ноги і проситиме не заарештовувати його…»
І справді, хлопець махнув рукою сторожу, дзвякнув засув, замикаючи ворота. Ігор у міліцейській формі вийшов з-за темних дерев. Рушив удавано суворим рішучим кроком до хлопця.
— Ой! — несподівано зрадів той, і посмішка освітила його обличчя. — А куди ж ви вранці пропали? Я вам чай приносив з ковбасою!
Ігор зробив ще три кроки назустріч хлопцеві, тільки ці кроки вже не були суворими і рішучими. Зупинився перед ним, потиснув простягнуту руку.
— Чи вам треба було на завдання? — припустив хлопець, поправивши міх з вином, що сповзав з плеча.
— А ти що, знову? — Ігор кивнув на вино.
— Ну… Ми ж з вами ніби… домовилися… я розписку хоч зараз…
— Та нехай! — махнув рукою Ігор, розгублений і спантеличений і цією дивною паралельною реальністю, і своїми сподіваннями, що не зовсім виправдалися.
— Ходімо до мене, я для вас щось цікаве знайшов!… — продовжував, приязно всміхаючись, хлопець.
— Ти ж Іван Самохін? — запитав Ігор, щоб точно пересвідчитися, що те, що зараз відбувається з ним, є прямим продовженням того, що відбувалося минулої ночі.
— Він самий! Ходіть!
Вони йшли в темряві, як минулого разу. Тільки Ігор не оглядався більше довкола, а спокійно крокував за Іваном, що легко ніс на плечі міх з краденим вином.
Намагаючись не шуміти, вони зайшли в будинок Івана. Той провів Ігоря в ту саму кімнату з тим самим старомодним диваном.
— Ви роздягайтесь, влаштовуйтесь, а я зараз, — прошепотів він.
Хвилини за дві повернувся зі склянкою вина, знову налитою по вінця.
— Ось, на ніч! — сказав тихо. — Щоб краще спалося!
Ігор сидів, не роздягаючись, на дивані. Тільки кашкет зняв. Щось підказувало йому, що як тільки він ляже і засне — ця паралельна реальність щезне, і тоді він не знайде відповіді на запитання, яких щохвилини ставало все більше.
Він узяв з рук Івана Самохіна склянку, випив вино, відчув на язиці той самий різко-кислуватий смак. Потім кивнув Іванкові на диван. Мовляв, сідай поруч!
Іванко присів.
— Ти щось цікаве мені обіцяв розповісти, — нагадав Ігор.
— Але ж я ще… розписки не написав!
— То бери папір і пиши! — сказав Ігор.
Іван встав, вийшов з кімнати і швидко повернувся із зошитом і жерстяним каламарем, з якого стирчала ручка з пером. Присів за овальний стіл, накритий скатертиною.
— Диктуйте, товаришу лейтенант! — попросив.
Ігор знітився. Цього разу він занадто повільно входив у роль лейтенанта міліції зразка 1957 року.
— Гаразд, пиши, — промовив він по паузі. — Я, Іван, по батькові, Самохін, погоджуюся добровільно співпрацювати…
Іван Самохін схилився над зошитом і заскрипів пером ручки, раз у раз вмачаючи її в каламар.
Ігор зачекав, поки скрип припиниться. Іванко підвів голову, запитливо подивився на міліціонера.
— Добровільно співпрацювати з органами міліції, — продовжив Ігор. — І готовий, ризикуючи життям, допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами…
Іванко раптом обернувся, на його обличчі була розгубленість і стурбованість.
— Щось не так? — запитав Ігор.
— Я ризикувати життям не обіцяв, — неголосно промовив хлопець. — Так допомагати можу, а з ризиком — нє-а. У мами серце хворе.
— Добре, — зітхнув Ігор. — пиши без ризику, просто допомагати…
— Вам за ризик доплачують і зброю дають! — Іванко кинув багатозначний погляд на кобуру міліціонера і повернувся до писання розписки.
— допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами, — повторив Ігор. — Дата, місце, підпис.
Дописавши, Іванко акуратно вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо і простягнув Ігорю.
Ігор діловито взяв розписку і сховав її.
— Ну що, я — спати? — запитав Іван.
— А може… — задумався вголос Ігор.
— Що «може»? — обережно запитав Самохін.
— Може, прогуляємося містом? Покажеш мені визначні місця?
— Які-такі визначні місця? — розгубився хлопець.
— Наприклад, будинок Фіми Чагіна.
— А ви що, не знаєте? — в голосі хлопця пролунало щось більше, ніж подив, — несподівана поблажливість, ніби він раптом зрозумів, що має справу не з лейтенантом міліції, а з сільським дурником.
— Знаю, знаю… Але не зле було б ще раз глянути… двома парами очей!
Відчувши довіру і повагу до власної персони, Іванко більше не опирався. Він з готовністю встав і обернувся до дверей.
— Ходімо, — сказав. — Я вам покажу короткий шлях.
Іван вивів Ігоря на неосвітлену вулицю, пройшли вони метрів тридцять і наліво звернули. Навпростець перетнули подвір’я, що стояло пусткою, і старий сад, і опинились на іншій вулиці. Ця вулиця була, певно, більш поважною, бо на перехрестях ліхтарі стояли не для порядку, а для освітлення. І будинки тут були солідніші — цегляні, одноповерхові. В їх темних вікнах відбивалася ніч.
— Ось він! — прошепотів Іван, вказуючи рукою на непоказну будівлю з вищим, ніж зазвичай, цоколем. Поріг із сходинками, що вели до двостулкових дерев’яних дверей, відразу нагадав Ігору про їхній зі Степаном недавній приїзд в Очаків.
Зупинилися. Здалека почувся рик мотоцикла. Ігор насторожився.
— А у Фіми, бач, не сплять! — проговорив Іван, поглядом вказуючи на будинок.
Ігор здивовано глянув на темні вікна фасаду.
— Чому ти вирішив, що не сплять? — спитав Самохіна.
Іванко рукою вказав на правий кут будинку. Придивившись, Ігор помітив, що там якось світліше було, ніби з вікна, якого не було видно звідси, падало світло.
Рухом руки Ігор наказав Івану іти за ним. Зупинилися біля воріт.
— У нього пес є? — пошепки запитав Ігор.
— Нє-а! Бо цілу добу гавкати мусив би…
— Чому?
— До нього багато людей ходить… Собаки такого непорядку не люблять.
Ігор кивнув. І раптом тихий ляскіт заморозив його, змусив прислухатись.
