Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
Ігор раптом поліз до кишені міліцейських галіфе і витягнув звідти золотий годинник. Підніс до вуха — тиша. Відкрив. Стрілки застигли на половині другої.
— Так, — видихнув він розгублено.
Змучившись від відсутності відповідей на поставлені самому собі запитання, Ігор допив каву і обійшов будинок. Сарай, як і раніше, був замкнений. На дверях висів замок. Вочевидь Степана досі не було.
З похмурого неба накрапав дощ. Досить рясний. Ігор підняв погляд в небо і поквапився додому — чорна хмара, що нависла над Ірпенем, збиралася ось-ось розродитися черговою зливою.
Щойно забіг всередину, як по шиферному даху забарабанила негода.
— Отак! — розвела рухами Олена Андріївна, вдивляючись в миттю потемніле вікно. — Гроза, напевно, буде!
— Степана не було?
— Що тобі Степан? — здвигнула плечима Олена Андріївна. — Він людина вільна…
— Вільна? — перепитав з сумнівом в голосі Ігор. — Від чого вільна? Прижився тут, замок на наш сарай повісив, ніби це його житло! А ти — «вільний»!
— Знаєш, синку, — посміхнулася Олена Андріївна. — Воля — вона також різна буває. Ось і ти, коли говориш «вільний», щось зовсім інше маєш на увазі! Напевно, в сенсі «непотрібний»… Як там у ваших молодіжних серіалах один одному говорять: «Свабодєн, вали звідси!»
— Ти що, — здивувався Ігор. — молодіжні серіали дивишся?
— А що ж мені на старості років робити? Та й розумію я тебе краще після семи серій цього, як його… фільму… Згадала! «Дах поїхав!» Так здається, називається…
— Ну ти даєш! — Ігор вражено подивився на матір. — Це ж серіал для тінейджерів! Я тут до чого? Чи для тебе я також «тінейджер»? Тоді скоро і в мене дах поїде, якщо ти різну… — він розвів руками, не знаходячи відразу відповідного слова, — якщо ти нісенітниці дивитися будеш.
— Чого ж твоєму дахові їхати? — спокійно заперечила Олена Андріївна. — Тобі роботу треба шукати, тоді буде порядок, відчуєш себе потрібним суспільству, а не якимось там «вільним»! А потім можна й одружитись…
Згадка про необхідність пошуків роботи різко зменшила бажання Ігоря продовжувати цю несподівану і кумедну розмову з мамою.
— Добре, — кивнув він. — Ось зараз візьму й піду шукати роботу!
— У дощ? — здивувалася Олена Андріївна.
— Чом би й ні? — посміхнувся Ігор. — Так більше шансів знайти! Хто ще, крім мене, буде шукати роботу під дощем?
Побачивши єхидну усмішку на синовому обличчі, Олена Андріївна зрозуміла, що він її просто дражнить, і вийшла у вітальню, де відразу ввімкнула телевізор.
Ігор залишився на кухні. Випив горнятко розчинної кави і знову задумався про загадкового Фіму Чагіна.
10
Злива, що почалася опівдні, затяглася на кілька годин і, раптом припинившись, поставила мешканців Ірпеня перед простим і невідворотнім фактом — настав вечір. Осінній вечір довгим не буває, за ним швидко, майже непомітно приходить ніч. І ця вкрита беззоряним свинцевим небом ніч, що наближалася, обіцяла бути глухою і непроникною.
Ігор відклав книжку, над якою просидів три години поспіль, подивився у вікно, а потім на годинник. Йому хотілося вийти надвір і глянути на двері сараю, щоби перевірити: на місці замок, чи, можливо, садівник вже повернувся зі своїх незрозумілих мандрів. Та не настільки сильною була його цікавість, щоб змусити вийти в дощ з теплого затишного будинку.
І раптом знов пригадався Очаків 1957 року: нічний, темний, насторожений. І знову задумався Ігор, знову запитав себе: чи був то п’яний сон, чи якась особлива потойбічна дійсність? Згадав вчорашній вечір, події напередодні дивних подій. Згадав, як коньяк пив перед тим, як Колян зателефонував. А що, подумав, якщо ще раз те саме зробити? Що, якщо випити кілька чарок коньяку, а потім надягти міліцейську форму і прогулятися до автостанції? Людей в таку погоду і в такий час на вулиці не буде, та й хто на нього увагу звертатиме?!
Ігор пішов на кухню. Налив собі коньяку. Випив неквапом, а потім відразу — другу чарку. Помітив, що в піднятій шальці маминих терезів стоїть склянка з серцевими краплями. З третьою чаркою коньяку повернувся до спальні. Пригубив, відставив. Перевірив — чи на місці дві пачки радянських рублів.
Пачки лежали в кишенях галіфе. Відпив ще ковток. У роті потепліло, і це тепло вище пішло, в ніс, в чоло. На лобі виступив піт. Ігор знову потягнувся до чарки, а вона вже пуста. Сходив на кухню, наповнив.
Хвилин за тридцять у думках Ігора заграла азартна відвага. Він посміхнувся сам до себе, сміливіше підійшов до міліцейської форми. Надягнув її, натягнув чоботи, підперезався ременем, цього разу й кобуру з пістолетом не забув. Прилаштував кашкета на голову і взяв до рук кругле настільне дзеркало. Глянув на себе, і ще веселіше йому стало. «Хвацький хлопець!» — подумав.
Щойно за ним закрилася хвіртка рідного двору, щойно він повернув до автостанції, як відразу ще темніше стало довкола. Темрява була ніби жива і намагалася огорнути собою Ігора з головою. Але підошви шкіряних чобіт звично стукотіли по асфальту, і ноги самі йшли вперед, ніби не потребували зрячого поводиря.
Страх кілька разів підкрадався до Ігоря. То ззаду, то збоку, тому він зупинявся і роззирався на всі боки, більше покладаючись на слух, аніж на зір. Проте довкола було тихо.
Через деякий час спереду з’явився і став
