Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
— Коли він повернеться? — запитав один.
— Років через два-три, може, раніше. Якщо строк збавлять.
— О, це було б гарно! Нехай від тебе письмовий привіт передасть!
— Добро, — сказав другий, і, закинувши на плече наплічник, спустився зі сходів і пішов до хвіртки.
— Йосипе! — гукнув його той, що стояв на порозі, і кинув недопалок під ноги, затоптавши носаком чобота.
— Що? — Йосип обернувся.
— А якщо через три роки не повернеться?
— А якщо повернеться, а тебе не буде? Або будинок згорить?
— Щоб тобі заціпило, Йосипе! Скажеш таке! Якщо будинок згорить, то й мені краще разом з ним.
— От-от! — гмукнув Йосип. — Сам на себе накаркаєш! Повернеться він!
Скрипнула хвіртка. Йосип вийшов на вулицю, плюнув під ноги і пішов геть.
Двері в будинок зачинилися. На вулиці знову стихло. Ігор з Іваном вийшли з-під дерева. Іванко зірвав яблуко, з хрускотом відкусив, від чого Ігор аж шарпнувся, кинувши на хлопця невдоволений погляд.
— Та я що? — забелькотів Іванко. — Нікого нема, а я зголоднів…
— Ти цього Йосипа знаєш? — запитав Ігор.
Іван заперечливо похитав головою.
— А того, хто курив?
— Так то ж Фіма Чагін.
— Фіма? — задумливо повторив Ігор. — Він же зовсім молодий…
— А чому він має бути старим? — Іванко знизав плечима.
— Що ж ти для мене цікавого взнав? — Ігор згадав слова Івана, які той сказав раніше, біля винзаводу.
— А-а-а! Мама казала, що Фіма з Валькою-рудою шури-мури крутять, і він до неї на базар походжає!
— Руда Валька? Це хто?
— Вона в рибному ряді торгує. Козир-баба! Тільки рука у неї важка!
— А що продає? — зацікавився Ігор.
— А що в рибному ряді продають? Рибу. У неї чоловік — рибалка. Він ловить, вона продає.
— Покажеш її?
— Чом не показати? Вона у всіх на очах, на базарі! Її за сто метрів чути…
— Гаразд, — кивнув Ігор. — Ходімо, поспимо, а зранку — на базар!
На старовинний диван, з якого випирали невидимі пружини, Ігор ліг спати одягнутим, лише кашкет і ремінь з кобурою зняв. Накрився ковдрою. Втома ніби й хилила на сон, а неспокійні думки, навпаки, сну опиралися. Ігор боявся, що якщо засне зараз, то прокинеться в своїй затишній спальні ірпінського будинку, так і не взнавши більше нічого, і не побачивши рудої Вальки, яка продає рибу на очаківському базарі. І що тоді? Знову коньяк пити і на темну вулицю йти? Та водночас Ігор розумів, що хоч-не-хоч, а на нього чекає повна капітуляція перед сном. Тому треба було сподіватися на краще, а готуватися до всього. Один план на наступний ранок вже був, і якщо не вдаватися в довгі і тяжкі роздуми про реальний і паралельний світи, то потрапить він уранці, є такий шанс, на очаківський базар 1957 року. А коли потрапить, то — він знову обмацав кишені галіфе, з яких приємно випирали пачки грошей, щось там і купить за оці купюри, з яких можна кульки для зернят крутити — такі вони великі!
***
Ще не було шостої ранку, як щось проскрипіло і продзвеніло за вікном. Ігор розплющив очі й одразу роззирнувся, перевіряючи: де це він прокинувся. Насправді відчуття сну, що триває, заспокоїло його: над собою він побачив високу дерев’яну спинку дивана з дзеркалом, поличками і узорчатим чорним дерматином, оббитим по краях меблевими широкошляпними цвяшками.
Його очі ще розглядали дві фаянсові статуетки дітей на поличках, коли двері до кімнати відчинилися, й увійшов Іван, вже одягнений, бризкаючи собі на щоки одеколоном з флакончика.
— Доброго раночку! — привітався він бадьорим голосом.
— Ну шо, на базар, чи шо?
Ігор відкинув ковдру і підвівся. Розправив на собі ледь прим’яту форму. Узув чоботи, що стояли поряд, на дерев’яній підлозі.
— Туалет де у вас? — запитав.
— Надворі, за будинком.
— А ванна? Помитися?
— Також надворі, зразу за рогом. Там на сараї рукомийник висить.
Ігор гмукнув, кинув погляд на свій кашкет, повернув до дверей.
— А мама твоя де? — спитав Івана.
— Мама вже на базарі, в нас народ ранній: з шостої на роботі, з третьої — п’яний! — криво усміхнувся хлопець.
Дізнавшись, що в будинку більше нікого не було, Ігор вже сміливіше вийшов на подвір’я, зразу побачив рукомийник. Вмився. На язиці від учорашнього пізнього вечора відчувався кислий смак вина.
Ігор прополоскав рот водою, але не змив винний смак. Подивився на дерев’яну поличку, прибиту поряд з рукомийником. На ній лежали два обмилки, якась жерстянка, кілька розсмиканих зубних щіток і жодного тюбика пасти.
Ігор розсунув рукою щітки, але пасти між ними не знайшов. Відкрив жерстянку, а в ній білий порошок.
«Зубний порошок, чи що?» — подумав, пригадавши, що чув, ніби раніше зуби порошком чистили, а не пастою.
Намочив щітку, ту, що найкраща, тицьнув її в порошок — «бутербродик» вийшов нічогенький, навіть пальці відчули, як поважчала щітка. Скуштував порошок — без смаку! Вишмарував ним зуби, знову прополоскав рот — винний смак з язика зник. Пропав зовсім.
— Я тут какао приготував, — зустрів його в коридорі Іван з білою емальованою кружкою.
— Ось, пийте!
Какао виявилось занадто солодким. Ігор присів з кружкою за кухонний стіл, подивився у вікно, завішане ажурною напівпрозорою тканиною, чимось подібною на папір, яка один-в-один повторювала узори чи то серветки, чи то скатертини, що акуратно прикривала здоровенний радіоприймач на тумбочці.
— Я той… — присів навпроти Іванко. На його обличчі застиг вираз важкої задуми. — Ви на базар самі підете… Недобре, якщо я з вами… У нас міліціонери на базар ходять лише з тими, кого обікрали, — крадене шукають…
— Як же я ту Вальку впізнаю?
— Легко, — махнув рукою Іванко Самохін. — Спочатку почуєте, а потім і впізнаєте! Вона там одна така. Руда, одним словом. І голос, як у рудої…
— Що, грубий?
— Грубий, — кивнув Іванко. — І дзвінкий такий, дряпливий…
— А назад як повернуся? Може, в тебе план міста є?
— План? Який план?
— Ну, мапа… Мапа Очакова, з вулицями, з базаром, щоб твій будинок на ній позначити…
— Ні, мапи у нас немає, адже тут засекречене все. Самі, напевно, знаєте, військові літаки тут і порт… Мапи у нас заборонені…
— Гаразд, намалюй мені, як звідси на базар пройти, а там я розберуся…
— Це можна, — кивнув Іванко.
Витяг зошит і олівець, почав вимальовувати щось дивне.
— Ти простіше малюй, щоб я
