Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Послаб мені трохи бретельки. Тут досить темно? Дивися. Танатц казав, що вони світяться, що він їх вивчив напам’ять. Вони сьогодні дуже білі, правда? Гм-м. Довгі й білі, як павутинки. На задниці теж є. І на стегнах ізсередини… — Не раз і не двічі після того, як кров зупинялася і Танатц змащував усе спиртом, він сідав, а вона лягала йому на коліна, і він розглядав її спину, як циганка долоню. Шрам життя, шрам серця. Croix mystique. Що за долі та фантазії! Він так збуджувався після шмагання, так захоплювався думкою, що вони неодмінно все здолають, всього уникнуть. Засинав ще до того, як шаленство та надія цілком його покидали, у такі хвилини вона любила його найбільше, перед самим сном — всі її тили палають, його невеличка голова тисне на груди, і всю ніч у тиші, клітина за клітиною, на спині затягуються рубці. Почувалася майже в безпеці…
Щоразу, коли ляскав батіг, щоразу у неможливості уникнути удару перед нею поставало видіння, єдине на кожному піку болю — око на вершині піраміди, жертовне місто з постатями у вбранні іржавого кольору. У кінці вулиці чекала темна жінка. Під каптуром — обличчя зажуреної Данії, що схиляється до Німеччини. Крізь ніч падали вишнево-червоні вуглинки. Б’янка у костюмі іспанської танцівниці погладжувала дуло карабіна…
Біля ракетного майданчика у сосновому лісі Танатц і Ґретель натрапили на стару дорогу, якою тепер ніхто не їздив. Серед зеленого підліску подекуди проглядали залишки тротуару. Здавалося, що якби вони пішли тією дорогою, то дісталися б якогось міста, факторії чи застави… і геть незрозуміло, що б там знайшли. Але місце те вже давно було б закинутим.
Узялися за руки. Танатц мав на собі стару куртку із зеленої замші з латками на рукавах, Ґретель — пальто з верблюжої шерсті та білу хустину. Подекуди на старій дорозі шар опалої хвої ставав настільки товстим, що кроків було майже не чути.
Вони вийшли на зсув, де багато років тому розмило дорогу. Жорства сіллю-перцем сипалась униз, до річки, вони її чули, але не бачили. На самому краєчку капотом донизу завмер старий автомобіль «ганномаґ-шторм», одні дверцята виламані. Лавандово-сірий металічний каркас обібраний начисто, як скелет оленя, а отже, десь у цих лісах було те, що так вчинило. Вони обійшли румовище, боячись підійти до розтрісканих, наче вкритих павутиною, стекол, до важкої смерті у тінях переднього сидіння.
Позаду поміж деревами виднілися залишки будинків. Там світло відступало, хоча полудень ще не настав, а ліс не став густішим. Посеред дороги помітили величезні купи лайна, ще свіжі, викладені хвилями, наче пасма мотузки, темні та вузлуваті. Що могло їх залишити?
Тієї миті вони з Танатцом усвідомили, що, видно, багато годин блукають руїнами великого міста, не стародавніми, а виниклими вже за їхнього життя. Стежка попереду завертала до лісу, але між ними і тим, що розкинулося за вигином, постало щось невидиме, невідчутне… якийсь спостерігач. Кажучи: «Ані кроку далі. Досить. Далі ані руш. Повертайтесь».
Рухатися далі було неможливо. Обоє, нажахані, обернулися, відчуваючи щось за спинами, і швидко пішли геть.
Коли повернулися у Schußstelle, застали Блікеро в останній стадії божевілля. Оббіловані, безкорі стовбури на холодній галявині стікали краплями смоли від ракетних смолоскипів.
— Він міг би нас вигнати. Блікеро був тутешнім божеством. Ніяких паперів і бачити не схотів, але забажав, щоб ми лишилися. Віддав нам усе найкраще, що там було: ліжка, їжу, напої, наркотики. Щось планувалося за участі хлопчика, Ґоттфріда, це однозначно, як запах смоли, перше, що відчувалося тими блакитними серпанковими ранками. Але Блікеро нам нічого не розповідав.
Ми приїхали на Пустище. Там були родовища нафти, почорніла земля. Нагорі ромбами літали «Jabos[493]», полювали за нами. Блікеро перетворювався на іншого звіра… на вервольфа… в очах не лишилося вже нічого людського, воно день за днем блякло, його замінили сірі борозни, нелюдські візерунки червоних прожилок. Острови, грудочки островів у морі. Деколи навіть топографічні лінії, що сходилися в одній точці. «Це карта моєї Ur-Heimat[494], — уяви собі зойк настільки тихий, що звучить шепотом, — Королівства Володаря Блікеро. Білої землі». Раптом я збагнула — тепер його світ складається із міфічних країв, у них свої карти, справжні гори, річки та барви. Не Німеччиною він пересувався, то був його власний світ, але і нас він брав із собою! Моя піхва набрякала при кожній небезпеці, за кожної загрози знищення і чарівного незнання того, коли воно станеться, бо простір і час належали Блікеро… Він не втрачав темпу на дорогах, не переходив мостами та низинами — ми пливли крізь Нижню Саксонію від острова до острова. Кожен пусковий майданчик був островом у білому морі, кожен острів мав посередині вершину… позиція самої Ракети? мить відриву? Німецька Одіссея. Який острів стане останнім — домом?
Постійно забуваю спитати у Танатца, що сталося з Ґоттфрідом. Танатцу дозволили залишитися з батареєю, а мене забрали: повезли в «іспано-сюїзі» із самим Блікеро крізь сіру мряку до нафтопереробного заводу, що колесом крався за нами крайнебом, десь далеко бовваніло нагромадження чорних поламаних веж, а на верхівці одного димаря безперестанку палахкотіло. То був Зáмок, Блікеро саме зиркнув туди і хотів щось сказати, а я мовила: «Зáмок». Губи одразу всміхнулися, але безсторонні побрижені вовчі очі пішли за межі внутрішньої телепатії — до звіриної опівночі, до невідступності на межі смерті, чого я навіть уявити не можу, непоступливі клітини з крихітними спалахами всередині трималися на самій лиш кризі або навіть на чомусь меншому. Він називав мене Катьє: «От побачиш, твоя маленька хитрість більше не спрацює. Не тепер, Катьє». А я не боялася, я розуміла таке божевілля, або, іншими словами, маячню старої людини. У наш потік залетів лелека з обвислими крильми, опущеною головою і з витягнутими назад ногами, прусська потилиця — на її лискучих поверхнях з’явилися чорні закрути лімузинів і штабних автомобілів на під’їзній доріжці до головного штабу. На краю стоянки побачила легкий літак, двомісний. Обличчя людей у літаку здалися знайомими, знала їх із фільмів — то були влада і статечність, поважні люди, але впізнала тільки одного, генерал-директора Смараґда з Леверкузена. Літній чоловік з тростиною, був до Війни відомим медіумом і, здається, лишався ним і зараз. «Ґрета, — усміхнувся він, намацуючи
