Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— F? — перепитує Слотроп. — «F-Gerät», точно?
— Якась літера.
— «S»?
— Хай буде «S». Як немовлята зі своєю мовою, і слова самі вигадують. Мені здалося, що воно скидається на ектоплазму — щось таке, що спільною волею вони матеріалізували на столі. Нічиї губи не ворушилися, це був сеанс. Тоді я зрозуміла, що Блікеро перевів мене за межу, впорснув нарешті у свій простір, не завдавши жодного болю. Я нічого не робила, люди стовбичили в коридорі позад мене, відрізали дорогу назад, рука Дроне пітніла на моєму рукаві. Він був знавцем пластиків. Постукував нігтем по великій прозорій африканській масці, нашорошував вуха: «Чуєте? Оце звук справжнього полістиролу…» — і впадав задля мене в екстаз над важкою чашею з метилметакрилату, копією Святого Граалю… Ми були біля баштового реактора, стояв сильний дух розчинника, прозорі стрижні з якоїсь пластмаси із сичанням проходили крізь екструдер біля підніжжя башти в охолоджувальні канали або в дробарку. У кімнаті було спекотно. Я думала про щось дуже глибоке, чорне і в’язке, що живило цей завод. Знадвору долинув гул мотора — роз’їжджаються? А я чому тут? Ліворуч і праворуч повзали пластмасові змії. Ерекція мого супроводу шукала вихід з одягу, я могла робити що заманеться. Чорносяйне і глибоке. Я вклякла і почала розщіпати штани Дроне, але двоє інших взяли мене за руки і потягли на склад. За нами, видно, потяглися інші, а може, увійшли через задні двері. Над головами рядами спадали величезні завіси зі стиролу чи, можливо, вінілу, різнобарвні, світлонепроникні та прозорі, мінилися північним сяйвом. Я відчула, що десь за ними була публіка, яка нетерпляче чекала на початок чогось. Дроне і чоловіки розіклали мене на надувному пластиковому матраці. Навколо, я бачила, дробилося чи то прозоре повітря, чи то світло. Хтось сказав «butadiene», а мені почулося «буде дивно»… Навколо шурхотів і потріскував пластик, огортав нас примарно-білим. У мене забрали одяг і одягли незвичайний костюм з якогось чорного полімеру, дуже вузький у талії, а в промежині відкритий. Відчувала його, наче щось живе. «Забудь про шкіряний одяг, забудь про атлас, — тремтів Дроне. — Це іміполекс, матеріал майбутнього». Не можу описати його запах або який він на дотик — це щось неймовірне. Щойно мої соски його торкнулися, як одразу набубнявіли, благали покусування, хотілося, аби він облягав мою піхву. Ніякий одяг ані до того, ані потім не збуджував мене настільки сильно, як іміполекс. Вони обіцяли пошити мені з нього бюстгальтери, сорочки, панчохи, вечірні сукні. Дроне причепив поверх власного пеніса ще й величезний пеніс з іміполексу. Я потерлася об нього обличчям, він був такий апетитний… Під ногами був первісний хаос. Речі, спогади злилися, пішли у голові обертом. Потік. Я викидаю все це в якусь порожнечу… з маківки вихилясом стрімко соталися яскраві галюцинації… брязкальця, кумедні уривки діалогів, витвори мистецтва… я все відпускала, нічого не стримувала. Чи була то «смиренність» — отак усе відпускати?
Не знаю, скільки мене протримали. Спала, прокидалася. Чоловіки з’являлися і зникали, час утратив сенс. Одного ранку я опинилася поза межами заводу, гола, під дощем. Там нічогісінько не росло. Щось розкинулося навколо величезним віялом, тяглося на багато миль. Якесь смолисте пустище. До пускового майданчика довелося йти пішки. Звідти всі пішли. Танатц лишив записку, просив, щоб я спробувала дістатися Свінемюнде. На майданчику, видно, щось трапилося. На галявині залягла тиша, я таку чула тільки раз, у Мексиці. Того року я була в Америці, ми зайшли далеко у джунглі, вийшли на камінні сходи, вкриті ліанами, лишайником, віковою гнилизною. Інші полізли нагору, але я не змогла, як і тоді з Танатцом у сосновому лісі. Відчула тишу, що чекала нагорі. Не на них, на мене чекала… моя особиста тиша…
□□□□□□□
На містку «Анубіса» буря гучно торсає лапою шибки, могутні мокрі ляпаси навмання вилітають із пітьми хляп! живу істоту можна виявити хіба за відлунням, треба бути повним психом — або принаймні польським кавалеристом, — щоб так стояти за настільки сумнівною тонкою переділкою і героїчно спостерігати за кожним ударом. За Прокаловскі стрілка креноміра хилиться то в один, то в інший бік разом із похитуванням судна: маятник уві сні. Грозове світло зробило складки його обличчя чорними, чорними, як очі, як шапка, так туго й хвацько натягнута навскоси через борозни його чола. Плями світла, чистого, глибокого, на горішній панелі радіостанції… воно м’яко сіється зі скла курсового покажчика… вихлюпується крізь ілюмінатори у білу річку. Незбагненно, але день чомусь триває довше, ніж належить, смеркається вже кілька годин. У снастях замерехтіли вогні святого Ельма, буря шарпає канати і троси, хмарна ніч стає гучною і білою, здригається у спазмах. Прокаловскі курить сигару і вивчає карту Одер-Гафф.
Навколо стільки світла. А чи російські чатові спостерігають за ними з берега, під дощем? Чи позначений цей відтинок переходу восковим олівцем, X за іншим X, через поле російського пластику, де всередині павутина вибілює німецькі вікна, біля яких нікому не треба стояти, де фосфорна трава йде брижами у контрольному осцилографі, а невловимий пропуск між зубцями шестерень, який відчуваєш через верньєр, і є різницею між влучанням і промахом… Вацлаве, а чи той імпульс на екрані справді судно? У зоні тепер просто безліч обманок — стоячі хвилі, великі безпілотні птахи, настільки широко відомі, що мають серед операторів власні ймення. Загублені повітряні кулі, плавучі залишки з інших театрів воєнних дій (нафтові бочки з Бразилії, ящики з-під віскі із трафаретними написами «Форт-Ламі»), спостерігачі з інших галактик, часом — дим, високе альбедо — а справжні цілі трапляються вкрай рідко. З цією плутаниною складно впоратися новому поповненню та запізнілим призовникам, тільки стара гвардія ще спроможна відчувати: на вахтах Витривалості, у зеленому дрожі сигналу того, що спершу здавалася вічним, вони почали оцінювати розсіювання… набули візуальної вдачі.
Які шанси, що «Анубіс» дійшов до гирла? Розклад порушено, що нині вельми модно, навіть неминуче — мав пройти повз
