Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Вони мали вигляд таких самих чужинців, як і я. У всіх нас є антени — хіба не так? — налаштовані розпізнавати своїх…
Якось пополудні він цілком випадково зустрівся із Зиґмундом, він був сам і здавався такою собі твідовою статуєю, що спиралася на тростину перед Інгаляторієм, мав він вигляд заброди, що не знає куди йти, та й бажання кудись іти не має. І вони просто розговорилися — мабуть, настав для того час. Незабаром пішли звідти крізь натовпи недужих іноземців, Зиґмунд розповідав про прикрощі з Ґретою, про її фантазії щодо єврейства, її часті зникнення. Напередодні він спіймав її на брехні. Прийшла пізно, руки часто тремтіли, ніяк не могла заспокоїтися. Зиґмунд почав помічати дещо дивне. Її туфлі заляпані підсохлими пацьорками чорного болота, шов на сукні розійшовся, наче тріснув, хоча вона саме скидала зайві кілограми. Але йому забракло мужності сказати про все це просто їй у вічі.
А Морітурі, який читав газети, одним махом склав усе докупи, перед ним наче вискочило чудовисько з прирученого виру газів у Trinkhalle[485], але йому бракувало слів, німецьких чи якихось інших, щоб розповісти про це Зиґмундові, тож Морітурі, Пивний Лейтенант, почав за нею ходити назирці. Вона ніколи не озиралася, але знала, що він іде слідом. На щотижневому балу у курзалі він уперше відчув: вони щось приховують. Маргеритині очі він звик бачити лише крізь сонцезахисні окуляри, тепер вони відкрилися і жаско палали, вона не зводила з нього погляду. Кур-оркестр грав мелодії з «Веселої удови» і «Таємниць Сусани», старомодну музику, але щоразу, коли її уривки лунали десь на вулиці багато років потому, вони завжди нагадували йому про невимовний смак тієї ночі, коли вони втрьох стояли на краю безодні, глибини якої їм ніколи не зміряти… остання реприза європейських тридцятих, яких йому так і не довелося спізнати… які для нього ще й особлива кімната, салон наприкінці дня: худорляві дівчата у сукнях, очі підведені тушшю, чоловіки з гладко виголеними обличчями, елегантні, немов кінозірки… і тут уже не опереткова, а танцювальна музика, витончена, заспокійлива, дещо «модернова», яка так елегантно пірнає у сучасні мелодійні лади… кімната нагорі залита світлом призахідного сонця, товсті килими, голоси не промовляють нічого обтяжливого чи складного, усмішки розуміючі й поблажливі. Того ранку він прокинувся у м’якій постелі і з нетерпінням чекав вечора у кабаре, танців під популярні пісні про кохання у манірному та відшліфованому стилі. Салон удень з ледь стримуваними слізьми, димом, обережною пристрастю був для нього проміжною станцією на шляху від комфортабельного ранку до комфортабельної ночі: Європа, задимлений, міський страх перед смертю, а найнебезпечніше — пізнавання в очах Маргерити, їхня втрачена зустріч у курзалі, чорні очі серед хитросплетіння коштовностей і старих заспаних генералів у ревінні Brodelbrunnen[486] знадвору, що заповнює прогалини в музиці, як невдовзі машинерія заповнить небо.
Наступного вечора Морітурі йшов за Маргеритою востаннє. Втоптаними стежками попід знайомими деревами, повз німецький ставок із золотими рибками, що нагадував йому про дім, через поле для гри у гольф, де останні біловусі чоловіки того дня виплутувалися з пасток і долали перешкоди, хлопчаки із ключками та м’ячами у вечірньому сяєві виглядали уособленням уваги, на фашистський лад салютували оберемки ключок… На Чорно-Карму того вечора зійшли мертвотно-бліді сутінки зі слабким фіолетовим відтінком: небокрай — біблійна кара. Ґрета — у чорному, капелюшок з вуаллю закриває майже всю зачіску, з плеча на довгому ремінці звисає сумочка. Вибір місць призначення звузився до єдиного, Морітурі потрапив у сильце, яке приготувала для нього ніч, і розуміння сповнювало його, наче вітер із зарінку: і куди вона зникала, і як діти із тих заголовків…
Вони прийшли до краю заболоченого ставу — підземної прояви, давньої, як Земля, тут, на Курорті, частково обгородженої та поіменованої… Жертвою мав стати хлопчик, він затримався, коли інші вже пішли. Його волосся було холодним снігом. Морітурі вдалося почути лише уривки сказаних слів. Спершу хлопчик її не боявся. Може, не впізнав, що вона з його снів, то могла бути єдина його надія. Але вони це унеможливили, його німецькі наглядачі. Морітурі у мундирі стояв неподалік, вичікував, розстібнув кітель, щоб легше рухатися, хоча рухатися не хотілося зовсім. Очевидно, вони повторювали цю потворну сцену з давніх-давен…
Її голос посилювався, хлопчик затремтів.
— Ти надто довго був у вигнанні. — Гучний виляск у сутінках. — Ходімо додому, ходімо зі мною, — вигукнула вона, — вертаймось до твого народу. — Тепер він уже виривався, але її рука, рука у рукавичці, лапа з пазурами, сягнула і міцно вхопила його за лікоть. — Шмат жидівського гімна. Від мене не втечеш.
— Ні… — але з переходом у зухвале верескливе запитання.
— Ти знаєш, хто я. Мій дім — це форма Світла, — передражнює із сильним єврейським акцентом, награним і фальшивим. — Я ходжу по всій Діаспорі, шукаю заблукалих дітей. Я Ісраель. Я Шехіна, цариця, донька, наречена і матір Божа. І я поверну тебе, скалко розбитої чаші, навіть якщо доведеться тягти тебе за паскудний маленький обрізаний пеніс…
— Ні…
Відтак лейтенант Морітурі здійснив єдиний героїчний вчинок за свою кар’єру, хоча цього в досьє і нема.
