Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Маргерита впала на краю величезного темного ставка. Морітурі вкляк перед нею, а вона плакала. Жахіття. Те, що привело його сюди, що зрозуміло і потягло настільки бездумно, тепер мостилося спати. Умовні рефлекси, вербальне, впорядковане й обмундироване «я» знову набрали сили. Стояв навколішки і тремтів, ніколи в житті він ще так не боявся. Назад на Курорт його привела вона.
Тої ж ночі вона і Зиґмунд виїхали. Можливо, хлопчик надто злякався, можливо, було надто темно, у самого Морітурі виявилися сильні покровителі, бо він, Бог йому свідок, був там достатньо помітним — хай там як, але поліція не прийшла.
— Мені ніколи й на думку не спадало поїхати до них. Глибоко в душі я усвідомлював, що це вона вбивала, можете мені за це дорікнути. Але я бачив, до чого воно йшлося, і все стало на свої місця, офіційно чи ні, ну, ви розумієте…
Наступного дня було 1 вересня, і діти більше не могли б загадково зникати.
Перед полуднем потемніло. Під дашок попльовує дощик. Морітурі й далі не торкається своєї миски з вівсяною кашею. Слотроп спливає потом, витріщається на яскраві рештки помаранча.
— Слухайте, — спрацьовує його кмітливий розум, — а як щодо Б’янки? Їй із Ґретою нічого не загрожує, як гадаєте?
Ворушить вусами.
— Що ви маєте на увазі? Питаєте, чи можна її врятувати?
— Ох, бі-біп, япона мать, ну…
— Слухайте, а від чого ви можете її врятувати? — Його очі виганяють Слотропа із затишку. Тепер дощ уже таки добряче періщить по дашку, прозорим мереживом тече з краю.
— Хвилиночку. Ох, курва, та жінка вчора, у Sprudelhof…
— Так. Не забувайте, що Ґрета теж бачила, як ви вилазили із води, а тепер подумайте, які серед цих людей ходять байки про радіоактивність — серед мандрівників з курорту на курорт, сезон за сезоном. Благодать. Святі води Лурда. Загадкова радіація, яка може так багато вилікувати — може, вона і є остаточною панацеєю?
— Е…
— Я спостерігав за її обличчям, коли ви дерлися на облавок. Я був з нею на краю тої радіоактивної ночі і знаю, що вона побачила цього разу. Одне з тих дітей — збережене, виплекане болотом, радієм, росло вищим і міцнішим, поки повільна, в’язка і повільна течія несла його підземеллями, рік за роком, аж поки нарешті — вже дорослий і змужнілий — він дістався річки, виринув з її чорного марева і віднайшов її, Шехіну, наречену, царицю, доньку. І матір. Дбайливу, як рятівне болото і сяючий ураніт…
Майже над самими їхніми головами сліпучим яйцем зненацька вибухає грім. Десь посеред гуркоту Слотроп буркоче:
— Не кажіть дурниць.
— Ризикнете перевірити?
Це взагалі хто, ага, ну так, це яп-лейтенант, це він так на мене дивиться. А де Б’янчині руки, її беззахисний рот…
— Ну, за день, щонайбільше — за два будемо у Свінемюнде, правильно? — говорить, аби не… та вставай же з-за столу, засранцю…
— Підемо далі каналом, от і все. Насамкінець це вже байдуже.
— Послухайте, у вас же діти, як ви можете таке казати? Все, що вам потрібно, це йти «далі каналом»?
— Я хочу, щоб війна на Тихому океані закінчилася і я повернувся додому. А коли вже ви питаєте, хочу сказати, що тепер саме час сливових дощів, бай-у, коли достигають сливи. Мені хочеться бути з Мітіко та нашими дівчатками і більше ніколи не покидати Хіросими. Вам би там сподобалося — місто на Хонсю, на березі внутрішнього моря, дуже гарне, не велике і не мале, досить велике для бурхливого міського життя і досить маленьке для такого потрібного людині спокою. А ці люди не повертаються, вони залишають свої будинки, отак…
Раптом один із вузлів, яким прив’язано до поперечини важкий від дощу тент, не витримує, біла хріновина миттю розшнуровується і починає теліпатися під дощем. Дашок просідає, обдає дощовою водою Слотропа і Морітурі, обох, і вони вшиваються на нижні палуби.
Розходяться у натовпі гультяїв, ті саме почали прокидатися. Слотроп уже ні про що більше не думає, аби здибати Б’янку; у кінці коридора серед десятка порожніх облич він помічає Стефанію, вона у білому кардиґані та штанях, махає йому рукою. До неї він пробивається мало не п’ять хвилин, і за цей час добуває келих «бренді-александра», якийсь карнавальний капелюх, приліплену до спини афішку, котра, якби хто прочитав нижньопомеранською, спонукала би дати Слотропові доброго копняка, сліди від губної помади трьох відтінків пурпурного і чорну італійську maduro[488], яку хтось завбачливо підкурив.
— Може, ви і маєте вигляд душі компанії, — вітає його Стефанія, — але мене не надуриш. Під радісною личиною бачу лик Йони.
— Маєте на увазі, оте, як його…
— Маю на увазі Маргериту. Замкнулася у гальюні, істерика. Ніхто не може її звідти витягти.
— І ви розшукали мене. А що Танатц?
— Щез кудись Танатц, і Б’янка теж.
— Бляха-муха.
— Маргерита вважає, що ви її прикінчили.
— Ні, не я. — Слотроп коротко переповідає історію лейтенанта Морітурі. Її élan[489], її незворушність почасти зникають. Гризе ніготь.
— Так, ходили чутки. Від Зиґмунда перед зникненням чимало просочилося, лоскотав уяву, але ніколи не розповідав чогось конкретного, мав таку манеру. Послухайте, Слотропе, ви справді вважаєте, що Б’янка у небезпеці?
— Постараюся дізнатись, — і підскакує від добрячого копняка.
— Не пощастило, — радісно кричить голос за спиною. — Я тут один розумію нижньопомеранську.
— Не пощастило, — киває Стефанія.
— А я ж просто хотів задурно доїхати до Свінемюнде.
Але Стефанія кидає:
— Задурно можна потрапити лиш в одне місце. Відпрацьовуйте квиток — ідіть, переговоріть з Маргеритою.
— Хочете, щоб я… але послухайте…
— Нам зайві пригоди не потрібні.
На цьому судні то одне з головних правил — жодних пригод, тож Слотроп галантно встромляє недопалену сигару в зуби мадам Прокаловска й залишає її пахкати з кулаками у кишенях кардиґана.
У машинному відділені Б’янки вже нема. Він ходить серед пульсуючого світла лампочок, серед запакованої в азбест всячини, раз чи двічі обпікається у місцях з викришеною ізоляцією, зазирає у тьмяні закутки, хвилюючись за власну ізоляцію. Нічогісінько, тільки гуркіт машин. Прямує до
