Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Стюард приносить каву, вершки, вівсянку і свіжі помаранчі. На вівсянку Слотроп дивиться з відвертим сумнівом.

— Я візьму. — Лейтенант Морітурі присвоює миску.

— Так-так, будь ласка. — Слотроп зауважує, що япошка має густі відстовбурчені вуса. — Ага, ага. Розумію, що до чого. Смакує вівсянка! Який сором. Латентний англофіл — ось, ви почервоніли. — Показує пальцем і сміється: ха, ха, ха.

— Вивели мене на чисту воду. Таки-так. Шість років був не на тім боці.

— Не пробували зіскочити?

— І з’ясувати, що ви за люди насправді? Ой, так, так. А якби -філ змінився на -фоба? Де б я був? — Посміюється, випльовує апельсинову кісточку за облавок. Скидається на те, що він пройшов кількатижневе тренування у школі камікадзе на Формозі, але вилетів звідти через непридатність. Йому так і не пояснили чому. Мав неправильні схильності.

— Мав неправильні схильності — зітхає він. — То мене знову відрядили сюди, через Росію та Швейцарію. Цього разу по лінії Міністерства пропаганди. — Цілими днями переглядав кінохроніку Союзників, шукав, що можна висмикнути і втулити у свої кіножурнали, аби Вісь здавалася хорошою, а супротивник — поганим. — Все, що відомо мені про Великобританію, знаю із таких матеріалів.

— Видно, німецькі фільми спотворили не тільки ваші погляди.

— Маєте на увазі Маргериту. А знаєте, як ми з нею познайомилися? Через спільного друга з «Ufa»! Я був у відпустці у Чорно-Кармі, перед самим вторгненням до Польщі. У тому містечку, де ви до нас підсіли, тоді це був курорт. Я бачив, як ви впали у воду, а потім видерлися на облавок. Бачив також, як за вами спостерігала Маргерита. Не ображайтесь, будь ласка, Слотропе, але вам ліпше обходити її десятою дорогою.

— А чого ображатися. Я знаю, що тут відбувається щось лихе. — Він розповідає про випадок на Sprudelhof і про втечу Маргерити від привида у чорному.

Лейтенант похмуро киває, підкручує вус, щоб той стрілкою дивився йому в око.

— Вона не розповідала, що там сталося? Ой, так-так, Джеку, вам варто це знати…

ІСТОРІЯ ЛЕЙТЕНАНТА МОРІТУРІ

Війни мають властивість затьмарювати передвоєнні дні. Озираючись, бачиш дуже багато галасу й тяжінь, але людям притаманно забувати. Безперечно, війна примітніша, так, але все ж… чи не легше побачити прихований механізм у днях, що ведуть до події? Є домовленості, речі, які слід прискорити… і краї часто піднімаються, нехай на якусь коротку мить, тож ми бачимо речі, яких нам бачити не належить…

Маргериту намагалися відмовити від поїздки до Голлівуду, але вона все ж поїхала, і поїздка та виявилася провальною. Коли повернулася, тут уже був Ролло, він вберіг її від найгіршого. Упродовж місяця вилучав гострі предмети, не пускав вище першого поверху, ховав хімікати, а це означало, що спала вона дуже небагато. Лишень задрімає — прокидалася в істериці. Боялася спати. Боялася, що не знатиме, як повернутися.

Ролло не міг похвалитися метким розумом. Бажав добра, але за місяць із нею зрозумів, що не витримує, хоча, правду кажучи, всі дивувалися, що він протримався так довго. Ґрету передали Зиґмунду майже у такому ж стані, але принаймні не в гіршому.

Уся біда із Зиґмундом полягала в місці, де йому доводилося жити, себто у потворі з протягами та бійницями, що витріщалися на холодне озерце в Баварських Альпах. Деякі частини тієї почвари збереглися, либонь, від часу падіння Риму. Саме туди Зиґмунд її і привіз.

Чомусь вона вирішила, що в ній тече єврейська кров, а справи з цим у Німеччині на ту пору, як усім відомо, були кепські. Маргерита страшенно боялася, що її «викриють», у кожному подуві вітру знадвору їй вчувалося сопіння гестапо. Зиґмунд цілісінькими ночами доводив помилковість її підозр, проте і йому це вдалося не ліпше за Ролло. Приблизно в той час у неї виявилися перші симптоми.

Хай би скільки психогенними були ті болі, тики, висипання і нудоти, страждання її було невдаваним. З Берліна на цепеліні прибували фахівці з голковколювання, приходили серед ночі з маленькими оксамитовими валізками із золотими голками. По Зиґмундовім замку юрмами тинялися віденські аналітики, індійські святі, баптисти з Америки, а естрадні гіпнотизери і колумбійські curanderos[480] спали на килимках біля каміна. Не рятувало геть нічого. Зиґмунд стривожився, а невдовзі зауважив і Маргеритину схильність до галюцинацій. Мабуть, саме вона запропонувала Чорно-Карму. Того літа всі їхали туди на лікування грязями, гарячими і масними, з домішками радію, чорними, як смола, з бульками і без. Ах. Кожному, хто потерпав від такої недуги, легко уявити сподівання Маргерити. Цілющі грязі мають лікувати і не таке.

А чим усі займалися того літа перед Війною? Снили. Влітку, коли лейтенант Морітурі приїхав до Чорно-Карми, курорти були переповнені сновидами. У посольстві роботи для нього не було, запропонували узяти відпустку до вересня. Він мав би відчути — щось затівається, проте поїхав до Чорно-Карми, цілими днями сьорбав «Pilsener Urquelle[481]» у кав’ярні біля озера у Парку з Павільйоном. Тут він був чужинцем, майже завжди напідпитку, бездумно заливав очі пивом і майже не говорив їхньою мовою. Але те, що він там побачив, мало відбуватися по всій Німеччині. Зумисне шаленство.

Маргерита та Зиґмунд походжали тими ж доріжками в тіні магнолій, сиділи на тих самих кріслах-гойдалках, слухаючи концерти патріотичної музики… коли дощило — сиділи за грою в карти у салоні свого курзалу. Вечорами дивилися на феєрверки — водограї пінилися іскрами ракет, жовті вибухи зірок у високості над Польщею. Сезон сновидінь… і ніхто з курортників так і не зміг бодай щось прочитати у складених з вогнів візерунках. Для них вони здавалися веселими світлячками, дуже норовливими, як фантазії, вони спалахували то в одному, то в іншому оці й тяглися по шкірі, наче віяла зі страусового пір’я п’ятдесятирічної давності.

Коли ж Зиґмунд нарешті стривожився через її зникнення, коли вони стали для нього чимось значним? Щоразу вона давала доволі правдоподібні пояснення: ходила до лікаря, випадково зустріла давню подружку, задрімала у грязьовій ванні, не встежила за часом. Мабуть, цей незвичайний сон і збудив нарешті у нього підозру, бо чого тільки він не натерпівся на півдні через її безсоння. Повідомлення про дітей у тамтешніх газетах, може, і не справляли враження, принаймні, тоді. Зиґмунд читав тільки заголовки, і то хіба зрідка, аби чимсь розважитись.

Морітурі бачив їх частенько. Зустрічалися,