Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов

перший погляд, дивна людина, чи не так? Але в порівнянні з ним твої колеги з бігових доріжок — жалюгідні бездушні роботи. Богомолов живий і молодий, бо сповнений ідеями і прагненнями. Справді дивно, що сьогодні люди не знають того, що у глибокій давнині Мойсей: без руху немає життя. Молекули не знають, чому вони рухаються, а зупинивши ся, застигають у точці абсолютного нуля. На жаль, рух людства не може бути механічним, людська свідомість завжди шукатиме мету руху. Навіть ви, спортсмени, біжите лише тоді, коли перед вами натягнуть білу стрічку. Наші філософи твердять, що відцентровий рух вичерпав свої можливості і має бути замінений доцентровим. Іншими словами, всередину, в себе, замість назовні, до світла. Чи не абсурд? Ми надто рано зупинились на шляху пізнання, надто рано полюбили своє мале гніздо. По суті, ці рухи незалежні один від одного, вони становлять складний єдиний рух. Не може людина відкривати нові світи в собі, якщо відірветься від інших людей і світу, якщо відірветься від загального руху. Архаїсти мають рацію, коли звинувачують нас у відсутності мети і стимулів. Але і вони не можуть пояснити, чому треба шукати мету в минулому, а не в сучасному.

Я щойно зрозумів, до чого веде Ельза. Як я не здогадався раніше!

— І ти вважаєш, що твоя капсула врятує світ? — запитав я.

Вона поглянула на мене. засмучене моїм тоном.

— Ні, звичайно, не переконана. Але це якийсь шлях, якась можливість. У минулому столітті на карті було багато білих плям, і це діяло на нерви. А тут ще й применшені можливості. І людей охопило розчарування. «Космічна ера», яка була проголошена з фанфарами ще в XX столітті, тепер цікавить лише спеціалістів. Чому? Бо мета виявилась набагато меншою, ніж ми сподівались. Добре, ми вивчили Сонячну систему, задовольнивши цим свою цікавість. Але, незважаючи на великі зусилля і витрати, ми знайшли там дуже мало. Це не допомогло людству вирішити жодну з практичних проблем. Усі наші зусилля вийти в далекий космос дали мізерні результати. Побудова фотонних кораблів виявилась справою нереальною. І донині всі наші міжзоряні ракети дуже дорогі й повільні. Ті, що ми запустили в далекий космос, або взагалі не повернулись, або повернулись з дуже малими здобутками. Як тут не піддатися загальному розпачу! Люди злякались. утратили всякий інтерес, поспішили повернутись до своєї малої шкаралупи і почали її обожнювати. Так ми опинилися у зачарованому колі. З нього нас можуть вивести лише субпросторові ракети…

Ельза поглянула на мене, сподіваючись, що я переймуся її ентузіазмом, але, мабуть, мій вираз її розчарував.

— Ти не згоден зі мною? — ображено спитала вона.

Так, я не хотів з нею погоджуватись. Не знаю, чи вичерпались шанси людства, але своїх власних ми навіть не спробували. Невже ми не можемо знайти щастя удвох, думав я, але так і не сказав про це.

— Не згоден.

— Чому. Ніку?

— Бо немає гарантії, що в далекому космосі ми не потрапимо в таку ж пустелю, як наша Сонячна система. Але навіть якщо допустити, що там нас чекають великі несподіванки, що з того? В той новий світ матимуть можливість потрапити тисячі, а нас мільярди. Чи ти хочеш, щоб усе людство розлетілось по космосу, назавжди полишивши нашу Землю? В пошуках якихось ідеалів? Думай як хочеш, але для мене це несприйнятно, Я хочу знайти своє щастя на Землі. Краще загинути тут разом з усіма, ніж назавжди залишити Землю.

Мені здалося, Що обличчя Ельзи витягнулось і стало сумним. Ніколи мені не доводилося бачити такого нещасного людського обличчя. Я хотів простягнути руку, приголубити її. Але не зробив цього, так і не зробив.

— Ніку, — обізвалась вона, і я вловив у її голосі нотки розпачу.

— Слухаю тебе, Ельзо.

— Уяви собі, що ми відкриємо у космосі землю обітовану… Тоді чому б не повести туди все людство? Чому б не залишити нашу виснажену Землю?

— Ельзо, мила, кілька хвилин тому ти сама говорила, що людство не може жити в раю.

— Все одно, Ніку. Важливо вирушити…

— Я не піду, Ельзо… Врешті Ханаан не був ні багатший, ні квітучіший за Єгипет.

— І Мойсей знав про це, Ніку. І, незважаючи на це, він вирушив до нього. Не поспішав, ішов пліч-о-пліч з іншими. Не розумієш чому?

— Таки не розумію.

— Заради інших, Ніку. Заради тих, хто вірив і чекав. В цьому було його особисте щастя, його рух…

Я відчув себе чи то дуже стомленим, чи змученим.

— Я можу дуже просто відповісти на це, Ельзо! — згодом промовив я. — Справа в тому, що для мене «інші» — це ти. Ти і все, що тебе оточує. Для мене ви — мій рух до мети. І це не просто слова, це мої почуття. Можеш вважати мене звичайним і посереднім, але це так.

Ельза зупинилась і здивовано поглянула на мене.

— Але це значить, що ти щасливий, Ніку! — мовила вона і несподівано заплакала. — Але я — ні… Я мушу, як Мойсей, іти через пустелю. Мушу шукати обітовану землю. Я прагну цього, чи ти розумієш це?

Вона замовкла і нервовим жестом витерла з щік сльози. Більше говорити не було сенсу, я розумів, що я поза її думками, почуттями і прагненнями. І все ж у її житті було і для мене якесь місце, місце брата чи приятеля. Але це мене не радувало, швидше засмучувало. Ельза, схоже, зрозуміла, що зайшла надто далеко, схопила мене за руку.

— Це все дурниці, Ніку, — сумовито сказала вона. — Я нікуди не дістанусь у своїй жалюгідній капсулі. Лише за мить на Марс, а потім — два тижні зворотного шляху…

Оскільки я засмучено мовчав, вона м’яко додала:

— Давай чогось вип’ємо… Від цих балачок геть пересохло в горлі.

Ми зайшли до буфету спортивного табору, випили по келиху лимонного соку. Тут було гамірно, мої колеги привітно вітались зі мною, трохи здивовано розглядаючи Ельзу. Вона не була схожа на спортсменку, наші дівчата були