Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
— Я не зовсім розумію тебе, — промовив я. — Справді, туг гарно. Але якщо мене примусять бути тут тиждень, я зненавиджу це на все своє життя. Напевне, і ти.
Вона замислилась, потім ледь помітно зітхнула.
— Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла тихо. — Ми всі мовби в зачарованому колі. І, може, ніколи з нього не вирвемося…
Я знову не міг її зрозуміти. В моєї Ельзи іноді з’являються такі дивні думки, що я дивуюсь, звідки вони беруться. Може, від її стародавньої історії та дитячої наївності. Або виною тому професор Богомолов, який своєю юнацькою захопленістю нагадує давніх рицарів. Ми довго мовчали, милуючись чудовою панорамою. Я почав думати, що це вже занадто. Бачив в університеті кількох снобів, які весь час зітхають за природою, а між тим до справжнього дерева навіть не доторкалися.
— Це рай. — нарешті озвалась Ельза.
— Якщо це так, виходить, він нам не потрібний…
Вона піднялась на ліктях і уважно подивилась на мене:
— Чому ти так думаєш?
— Я взагалі не думаю. Але ж сьогодні про це говорив Богомолов.
— Він мав рацію, — відразу відгукнулась Ельза. — Тисячу разів. Людина не може жити в раю. Людина повинна лише прагнути до нього.
— Ось бачиш? Значить, я помилився, коли привів тебе сюди.
— НІ, ти не помилився, — сумно промовила вона.
Ніколи раніше я не бачив Ельзу в такому стані. Я. розумів, це, напевне, передстартова лихоманка. Саме так. І її тривоги небезпідставні. Адже їй не стадіоном пробігти, а летіти в незнане.
— Ельзо, ти переконана, що саме ти маєш це зробити? — сумно запитав її.
— Це необхідно, Ніку.
— Але всі говорять, що це надзвичайно небезпечно.
— Не всі, Ніку. Лише деякі невігласи-журналісти.
— І вчені, Ельзо… Я читав виступи відомих учених.
— То було раніше, з рік тому. Зрозумій, Ніку, ми вже відправили на Марс 62 капсули. Всі прибули туди не ушкодженими.
— Але вони були без людей…
— Яке це має значення? В основі один і той же принцип. Ти ж знаєш, ми відправили в них не менше двох дюжин мавп та інших тварин. По прибутті всі почували себе добре.
— І все ж три капсули не долетіли, — заперечив я. — Зникли, як імла, на очах журналістів.
Ельза вперто похитала головою.
— Це було двадцять місяців тому, Ніку. Зараз інша справа. І не думай більше про це, безпека гарантована.
— І все ж я не розумію, чому саме ти?
— Я! — відповіла вона з викликом. — Тому, що хочу бути першою з тих, хто полетить туди!
Я ображено замовк. Зрозуміло, в її думках місця для мене не було.
— Це почуття називається суєтністю. — незадоволено підсумував я.
— А ти з суєтності став чемпіоном світу? — скривившись, спитала Ельза.
Я вже шкодував, що почав цю непотрібну розмову.
— Ні, з необхідності. Що робити, коли маю такі прудкі ноги?
— І я з необхідності, Ніку, — втомлено відповіла Ельза. — Що робити, я ж менша від інших. Все ж без мавпи не можна…
Згодом, коли ми пішки повертались із парку, Ельза сама продовжила перервану розмову.
— Ти й сам бачиш, Ніку. немає іншого виходу. Людство опинилося в замкнутому колі. І йому приємно крутитись у ньому, воно не хоче розірвати його. Воно звело своє благополуччя і безпеку мало не в культ. Цей спосіб життя видається Йому настільки досконалим, що ні до чого іншого воно вже й не прагне.
— Хіба це так погано, Ельзо? — сумно запитав я.
— Погано! — різко відповіла Ельза. — Як ти не розумієш, це дуже погано. Вже ціле століття науки, зокрема філософія, топчуться на одному місці. Немає відкриттів, ми живемо минулими досягненнями.
— То й що з того? — спитав я. — Що важливіше, стан наук чи благополуччя людей? Науки не можуть бути важливіші за людину. Якби ми могли жити краще без них, хай би вони йшли під три чорти…
— Справа в тому, що ми не живемо краще. Тільки думаємо, що так. А насправді наше суспільство починає розпадатись. Я здивовано поглянув на неї.
— Дурниці, Ельзо. Будь-який учень скаже тобі, що нині наше суспільство в розквіті…
— Справді, їх так учать говорити, — презирливо відповіла Ельза. — Не лише ми, а й інші суспільства втовкмачували людям цю ідіотську думку. І гинули. На мою думку, наше суспільство вичерпало себе, його джерела пересихають одне за одним. Ось приклад— наше мистецтво одмирає. У нас уже немає поезії, драми. Те, що ми називаємо музикою, навряд чи відповідає цій назві. А чому? Теоретики говорять, що жанри до кінця вичерпали свої можливості. Чи це правда? Звичайно, ні! Не мистецтво, а людина вичерпала свої емоційні запаси, так, як деякі мертві планети Втратили свою атмосферу. Замість того, щоб об’єднатись, люди розбігаються один від одного, як галактики. Із зовнішнім благополуччям людина збіднюється внутрішньо, втрачає інтерес до всього, що її оточує. Ти думаєш, випадково щороку зростає кількість самогубств?
Зізнаюсь, я слухав Ельзу не дуже уважно. Та й не вперше чув такі думки. В нашому університеті було з півдюжини клубів, які бились над подібними проблемами — архаїсти, суністи, неонаціоналісти. Всі вони вважали, що з вирішенням своїх основних суперечностей людство позбавилось і основних стимулів. Знищення класових держав і націй вони розглядали чи не як прокляття роду людського. Звичайно, вони не наважувались проповідувати повернення до минулого, як деякі крайні архаїсти. І все ж…
— Ти не слухаєш мене, Ніку, — докірливо мовила Ельза.
— Слухаю, але не розумію, що спільного з усім цим і твоєю капсулою.
— Є спільне, — нетерпляче відповіла Ельза. — Сьогодні ти почув найважливішу частину лекції Богомолова. На
