Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
А картина справді була жахлива. Десятків зо два машин були побиті і здавлені, немов консервні бляшанки, то тут то там чулися стогони. Проте «швидка допомога» працювала вміло й оперативно. Покалічених одвезуть у Операційний корпус, срібний купол якого височить у самому центрі міста. Більшість із них повністю відновлять усі свої функції; і все ж не було земної сили. яка могла б вигоїти травмований мозок, — певно, її ніколи й не буде. Біля мікрокара самовбивці вишикувався кордон із синіх уніформ, усі насуплено мовчали. Його вже не можна повернути до життя. Хто ж то був, чоловік чи жінка? Мабуть, я зблід, побачивши цю картину, бо почув за собою лагідний, дружній голос:
— Іди, Ніку, це не для тебе…
Я повернувся — поряд був капітан Леонард, в чий загін, щоправда формально, я був зарахований. Його кругловиде добродушне обличчя спітніло.
— І чому на самому бульварі? — похмуро спитав я. — Він не самовбивця, а вбивця.
— Напевне, у нього здали нерви, — відповів капітан. — Це вже третій сьогодні…
Хоча самогубці прощались із життям привселюдно, проте рідко коли робили це посеред вулиці. Вони здебільше кидались на своїх пластмасових коробках на площі Перемоги, а ще частіше — на площі Трьох надій, іноді — прямо на двадцятиметрову скульптурну групу. Після таких атак нещасні надії перебували в геть безнадійному стані.
— Чоловік чи жінка? — спитав я.
— Звичайно, жінка! — в його голосі забринів ледь стриманий гнів. — І, здасться, немолода. Якби ця негідниця спромоглася сама народити дітей…
Він не закінчив, махнув рукою і згодом додав:
— Іди, йди… Не варто псувати собі настрій.
Дружина Леонарда народила двох дітей, тож його друзі дивились на нього, як на звіра. Він і справді був звір, цей милий Леонард. Я тільки-но рушив, як почув його голос:
— Не забувай про неділю…
Я не забув, хоча й не мав великого бажання обідати у Леонарда. Він обіцяв пригостити мене якоюсь піцою, яку тепер ніхто не готував. Я не знав такої страви, але тішив себе надією, що вона готується не з людських вух. Від такого звіра, як Леонардо, всього можна чекати — знайшов місце і час нагадати мені про їжу!
Далі мій шлях був відносно спокійний Лише коли зійшов з дорожнього полотна, прямуючи до університетського залу, потрапив у руки «повзаючих». Вони б не наздогнали мене, але я сам здався. Лишивши з сотню автографів на своїх портретах, я, нарешті, пробрався в будинок. Там був у безпеці, швейцари відразу перекрили вхід. Я почув рев вигуків, і герметичні двері ізолювали мене від людського потоку.
І тиша… М’яка тиша деканату, найстарішої будови цього міста. Тут усе прекрасне і неповторне: венеціанська мозаїка на підлозі, обшивка стін із справжнього дерева, гіпсова стеля з орнаментом Між поверхами повзає старий електричний ліфт. І жодної людини. Віддавна тут не метушаться студенти, професори читають свої лекції з екранів відеомоніторів. Виняток становить тільки професор Богомолов. Він читає лекції в актовому залі, оскільки всі його студенти — це п’ятдесят ентузіастів. Для такої невеличкої кількості не можна виділити спеціальний канал на досить слабкій студії університету.
Я, не поспішаючи, піднімався чистими рожевими сходами. З другого поверху вони були вже білі, такі ж чисті й гладенькі, тільки відполіровані від столітнього вжитку. Актовий зал містився на одинадцятому поверсі. Я зайшов до нього через невеликі бокові двері й поглянув на амфітеатр.
Професор Богомолов мене не помітив. Він, як завжди, майже не звертав уваги на те, що відбувається навколо нього, звично перебував у полоні своїх думок. Його пухке, гладеньке обличчя було збуджене і натхненне, найнатхненніше за всі, які мені доводилося коли-небудь бачити в нашому місті. Він стояв перед своїми студентами з владно піднятою десницею, в позі, що не гармонувала до його округлого черевця. Але студенти слухали, мов заворожені. Я знав, де завжди сидить Ельза, і відразу побачив її синю хлопчачу зачіску в другому ряду. Ельза була невисока і дуже тендітна, тонконога, як підліток, вузькоплеча, зовсім не схожа на своїх подруг. Найкраще, що в ній є, це волосся, неймовірно ніжне і м’яке. Я завжди сподівався, що воно справжнє, хоча ніколи не доторкався до нього. Зрештою, жодна нормальна жінка не буде носити штучне волосся більше року. Пробираючись до свого місця, я не зводив погляду з Ельзи. Вона слухала, як завжди, дуже уважно, навіть захоплено. Мила, добра, мала Ельза уміла по-справжньому захоплюватись. Таке захоплення було б зрозуміле для чемпіона на короткі дистанції. Якщо не відчуватимеш натхнення, завжди бачитимеш перед собою спину інших. Але Ельза — науковий співробітник, фізик Дослідного центру. Стародавня історія, як і для більшості студентів, її хобі.
Я сів і мимоволі заслухався.
— Більшість чудес Мойсея, як і взагалі чудес біблійних, не мають під собою ніякого реального грунту, — переконано говорив Богомолов. — Деяким з них знайдено елементарне і вірогідне пояснення. Так, наприклад, чудо в Сінайських горах, коли Мойсей ударив жезлом по скелі і з неї потекла вода. Археологи в XX столітті довели, що на місці, де відбувались ці історичні події, є підґрунтові води. Або чудо з манною небесною, яка виявилася краплями затверділого соку одного з видів акації. А окремі чудеса — чистий вимисел, хоча й не позбавлений деякого реального грунту. Хто повірить у те, що воїни Ісуса Навіна зруйнували стіни Єрихона сурмами? Нині ми змогли б це зробити, але Ізраїльтяни в той час тільки починали використовувати залізо.
Різні здогади археологів минулих віків про те, що давні люди мали практичні знання, передані їм іншою, не земною ще цивілізацією, видаються мені неймовірними. Справді, нині дехто вважає фактом, що такі цивілізації залишили на землі сліди свого тут перебування. Не буду з цим сперечатись. Але, на мою думку, вони не могли дати їм ультразвукових апаратів, за допомогою яких можна руйнувати стіни. Напевне, стіни міста були пошкоджені землетрусом, а воїни Ісуса Навіна це використали. Взагалі, чудеса — виплоди вродженої схильності людини до мрій і фантазій, які я високо ціную. Або Ж поетичні гіперболи, які з роками перетворюються в свідомості людей на реально існуючі факти. Хоча Мойсей і був
