Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
— Прошу уваги! — докірливо мовив він.
Після цього повернувся і знову натис на одну з своїх кнопок. На екрані з’явилась репродукція скульптури, яку я до цього ніколи не бачив. Кремезний, сильний і владний чоловік у туніці сидів на троні. Богомолов мовчав, усі роздивлялись.
— Сподіваюсь, ви знаєте цю статую, це Мойсей роботи Мікеланджело. Справді, нині її вже нема, загинула під час першої термоядерної війни наприкінці XX століття. І сьогодні її знищення вважається одним з найбільших злочинів тодішніх класових держав, які спровокували і розпочали війну. Потім статуя була досконало відтворена, але це вже не справжній Мойсей Мікеланджело. Добре придивіться до неї — чи доводилось вам коли-небудь бачити промовистіше відтворення величі людини? Вона випромінює стриману силу і могутність. Зверніть увагу на його погляд. Він спрямований не до неба і не до землі. Мойсей дивиться прямо вперед, в глибини майбуття. Воно його не лякає, не дивує видіннями смерті. Мойсей просто бачить шлях людей — простий, спокійний, мудрий. На цьому, мої молоді друзі, сьогодні закінчимо.
Він натис на кнопку, екран згас. Не встиг я перевести подих, як невелика постать професора зникла з моїх очей. В залі все ще було тихо, студенти залишались на своїх місцях. Минуло кілька хвилин, поки вони заворушились. Ельза підвелась останньою. Мені здалось, що вона навіть не помітила мене. Її погляд ковзнув мимо. Вона не бачила мене. Її думки були десь далеко, обличчя зблідло і витягнулось. Нарешті помітила мене, допомогла моя яскрава форма. І посміхнулась, як завжди, мило, хоч цього разу трохи сумно.
— Ходімо, Ніку.
Коли вийшли, я взяв її під руку, але цього разу вона видалась мені чужою.
— Що з тобою?
— Нічого, Нік… Це станеться сьогодні… цього вечора.
Я здригнувся — завжди думав, що цього ніколи не буде.
— Чому так несподівано? — зніяковіло запитав у неї.
— Ні, не несподівано, — похитала вона синьою голівкою. — Думаю, ми навіть трохи забарились.
— Я можу бути присутній?
— Звичайно, я ж обіцяла тобі! — вона посміхнулась. — Не бійся, мені нічого не загрожує. На твоєму місці я б пишалася…
Можливо, вона й мала рацію, але я не пишався. Напевне, був нездатний на це почуття, так гарно описане в старовинних романах. Я просто не знати чого боявся. Ельза уважно поглянула на мене, взяла під руку.
— Але зате я вільна до вечора, — мовила вона. — Пропонуй, куди підемо.
— Не знаю, — відповів їй, хоча знав.
Хотів би привести її до себе додому, провести разом з нею весь день. До цього ми ніколи ніде не залишались удвох. Хотів запропонувати, але не насмілився. Це було дивним для вільних людей…
— Тоді ходімо у Спортивний табір, — запропонувала вона. — Ти ніколи не водив мене туди.
— Добре, — погодився я.
Це був не найгірший варіант. Спортивний табір — один з небагатьох куточків нашого міста, де люди можуть побути на самоті.
Ми піднялись на авіаплощадку і взяли повітряне таксі. Тепер я мав право забути про свої обов’язки. Але це кляте червонокосе дівча, що керувало машиною, ледь не попало в аварію — так часто озиралось назад і нахабно нас роздивлялось, точніше мене.
— Ти подобаєшся молоденьким дівчаткам. — зауважила Ельза. — Я і раніше це помічала.
В її голосі не було ні заздрощів, ні тривоги. Це мене зачепило.
— Це справді так їм я подобаюсь, а от тобі…
Вона стиха засміялась:
— І мені ти подобаєшся.
— Можливо, але я цього не помічаю.
— Як помітити, коли немає потреби повертатись, я ж біля тебе…
Вона так мило промовила це, що мені стало дуже приємно, хоча я сам напросився.
— Але в залі ти ні разу не повернулась, не поглянула, чи я прийшов.
— Ніку, я завжди відчуваю, коли ти входиш, — серйозно відповіла вона. — Навіщо повертатись?
Вона вже не вперше говорила мені про це. Ельза була дивна дівчина, вона завжди знала, хто дзвонить по телефону, що у мене на душі, наче вміла читати чужі думки.
— Все ж одна справа знати, а зовсім інша — бачити. — трохи ображено сказав я.
— Так. я справді хотіла озирнутись. — промовила вона, — але Богомолов ображається, коли студенти неуважні.
— Точніше, коли ти неуважна.
— Так, він вважає мене найздібнішою своєю студенткою.
Дівча-таксист навмисне так струсонуло нас при посадці, що ми підскочили на своїх сидіннях.
Вхід стороннім на територію табору категорично заборонений, але чемпіону завжди роблять виняток. Я повів Ельзу на своє улюблене місце — в гайок. Я ніколи не цікавився, як називаються ці тендітні білокорі дерева з ніжним листям. Для мене важливо було, що росли вони близько одне до одного, отже, це місце, непридатне для кросу. Я був переконаний, що тут ми з Ельзою будемо на самоті. І не помилився. Ми лежали на пагорбку біля гайка і дивились на рівнину, засаджену низенькими декоративними кущами, та на штучні озерця. Тут було дуже тихо, сюди не долинали ніякі звуки, крім писку жовто-лимонних папужок. Ельза мовчала, милуючись спокійною, зігрітою весняним сонцем землею.
— А знаєш, я сердита на тебе, — нарешті озвалась вона. — Чому ти ніколи не водив мене сюди?
— Не думав, що тобі тут сподобається.
— А чому б і ні?
Я замислився.
— Як тобі сказати, тут немає нічого визначного. Зовсім нічого, крім трави і дерев.
— Але ж це все! — докірливо мовила вона.
Я здивовано поглянув на Ельзу.
— Ти сама мені говорила, що для тебе все на цьому світі-люди.
— Так, я не відмовляюсь від своїх слів, але це все, що їм треба.
