Дюна - Френк Херберт

— Ми б злилися в обіймах смерті, — сказав Галлек. — Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? — Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.

— Те, як ти наступав на мене, — промовив Пол. — Ти що, справді хотів пустити мені кров?

Галлек сховав кинджал і випростався.

— Якби ти бився хоч на краплю гірше, ніж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарізав перший-ліпший харконненівський волоцюга.

Пол вимкнув щит й зіперся на стіл, відновлюючи дихання.

— Я заслужив на це, Ґурні. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за мої невдачі.

— Як на те, — відповів Галлек. — Це була б і моя невдача. Тобі не слід перейматися через кілька отриманих на тренуванні шрамів. Ти щасливець, що маєш їх так мало. А щодо твого батька — Герцог покарає мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воїна. І мені б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобі хибність залежності від настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.

Пол випростався і сховав стилет у піхви на зап’ясті.

— Ми зовсім не в ігри тут граємо, — сказав Галлек.

Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлекові серйозність поведінки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам від атраментової лози на підборідді Ґурні, хлопець пригадав історії про те, що це зробив Звір Раббан у рабських копальнях Харконненів на Ґ’єді Прайм. Раптом Полові стало дуже соромно, що він хай навіть і на мить засумнівався у вірності Ґурні. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував біль — можливо, настільки ж сильний, як і той, що навіяла йому Превелебна Матір. Він прогнав цю думку — вона пронизувала їхній світ холодом.

— Певно, я справді сподівався на якусь гру сьогодні, — сказав Пол. — Надто багато серйозного навколо останнім часом.

Галлек відвернувся, щоб приховати емоції. Щось пекло йому очі. У ньому, неначе нарив, жив біль — усе, що зосталося від якось утраченого вчора, яке час відрізав від нього.

«Як скоро хлопчикові доведеться стати чоловіком, — подумав Галлек. — Як скоро доведеться йому подумки прочитати цю угоду, яка закликає до жорсткої обережності й безапеляційно вимагає заповнити рядок: „Назвіть ваших найближчих родичів“»[20].

Не обертаючись, Галлек промовив:

— Я відчував, що тобі хотілося погратися, хлопче, і нічого у світі мені не хотілося, окрім як приєднатися до твоїх ігор. Однак ми більше не можемо гратися. Завтра ми рушаємо на Арракіс. Арракіс справжній. Харконнени справжні.

Пол підняв рапіру вертикально вгору, торкнувся нею лоба.

Галлек повернувся, побачив салют і відповів на нього кивком. Жестом указав на тренувальний манекен.

— Тепер попрацюємо над твоїм часочуттям. Покажи мені, як ти даєш собі раду з цим підступним одороблом. Я керуватиму ним звідси. Так я краще бачитиму всі твої дії. Попереджаю: сьогодні я використаю нові прийоми. Від ворога подібних попереджень ти не діждешся.

Пол став навшпиньки, щоб заспокоїти м’язи. Раптом він повністю усвідомив, що його життя почало різко змінюватися. Хлопець підійшов до манекена, ткнув вістрям рапіри вимикач на його грудях і відчув, як захисне поле відштовхнуло клинок.

— En garde[21]! — дав команду Галлек, і манекен пішов в атаку.

Пол активував щит, відбив удар, завдав контрудару.

Галлек, маніпулюючи приладами, пильно стежив за поєдинком. Його свідомість, здається, розщепилася надвоє: одна частина зосередилася на потребах бою, а друга — витала у хмарах.

«Я — добре вирощене фруктове дерево, — подумав він. — Повне стиглих почуттів і здібностей. Усіх їх мені прищепили — усі вони визрівали для когось іншого».

Чомусь він пригадав молодшу сестру — її мініатюрне обличчя так яскраво сяяло в пам’яті. Однак вона давно померла — у домі насолод для харконненівських солдатів. Вона любила фіалки… чи, може, то були маргаритки? Ґурні не зміг пригадати. І це його гнітило.

Пол відбив повільний випад манекена, піднявши ліву руку в entretisser[22].

«Розумне чортеня! — подумав Галлек, захоплений тепер вишуканістю рухів Пола. — Він тренувався самостійно. Це не стиль Дункана, і я такому точно його не вчив».

Ця думка лише додала Галлекові суму. «І мене заразив „настрій“», — подумав він. Йому стало цікаво, чи доводилося юному Полові із жахом дослухатися до власного пульсу, що відлунював у подушці вночі.

«Якби бажання були рибами, ми снасті закидали б усі», — пробурмотів Ґурні.

Це прислів’я любила його мати, і він завжди промовляв його, коли відчував, як морок завтрашнього дня напосідає на нього. Потім він замислився: «Як це дивно — прямувати з прислів’ям на планету, де ніколи не чули ані про море, ані про риб».

5

Юе [йуé], Веллінґтон [вéл’інґтон], за стандартним літочисленням 10 082—10 191 рр.; лікар із Сукської школи (закінчив у 10 112 р. за стандартним літочисленням); одружений із Ванною Маркус із Бене Ґессерит (10 092—10 186? рр. за стандартним літочисленням); найбільш відомий тим, що зрадив Герцога Лето Атріда. (Див. «Бібліографію», «Додаток VІІ» [Імперське кондиціонування], а також «Зраду».)

Принцеса Ірулан. Словник Муад’Діба

І хоча він чув, як лікар Юе стриманою, обережною ходою ввійшов у тренувальну залу, Пол так і лежав, простягнувшись, обличчям униз, на гімнастичному столі, де масажистка залишила його. Після тренування з Ґурні Галлеком його охопила солодка втома.

— У тебе тут усі зручності, — мовив Юе спокійним, трішки напруженим голосом.

Пол підвів голову й побачив високу чоловічу постать, що стояла за кілька кроків, помітив брижате чорне вбрання, квадратну голову з багряними вустами та обвислими вусами. Чоло прикрашав витатуйований діамант імперського кондиціонування, а довге чорне волосся тримало срібне кільце Сукської школи на лівому плечі.

— Певно, ти зрадієш, почувши, що сьогодні нам бракує часу для звичайного уроку, — сказав Юе. — Скоро прийде твій батько.

Пол сів.

— Однак я подбав, щоб на шляху до Арракіса в тебе був фільмокнижний переглядач і кілька уроків.

— Ох.

Пол узявся натягувати на себе одяг. Його схвилювала звістка про те, що скоро прийде батько. Вони так мало часу проводили разом, відколи Імператор наказав узяти у феодальне володіння Арракіс.

Лікар підійшов до кутового столу, міркуючи: «Як же хлопчина підріс за останні кілька місяців. Яка втрата! Ох, яка сумна втрата». А тоді нагадав собі: «Мені не можна вагатися. Усе це я роблю для того, щоб бути певним, що мою Ванну більше не катують харконненівські тварюки».

Пол приєднався до нього за