Дюна - Френк Херберт

— Що я вивчатиму по дорозі туди?

— О-о-о, суходільні форми життя Арракіса. Ця планета змогла породити певні життєві форми. Невідомо як. Коли ми прибудемо, я маю знайти планетарного еколога — доктора Кайнса — і запропонувати свою допомогу в дослідженнях.

А сам Юе подумав: «І що я таке кажу? Я лицемірний навіть сам із собою».

— А там буде щось про фрименів? — запитав Пол.

— Фримени? — Юе почав стукати пальцями по столу, але, помітивши, що Пол звернув увагу на його нервовий рух, прибрав руку.

— Можливо, у вас є щось про все арракійське населення, — уточнив Пол.

— Так, звісно, — відповів Юе. — Населення поділяється на дві основні групи: одна з них — це фримени, а друга об’єднує людей грабенів, падин і низькодолів. Казали, що бувають і змішані шлюби. Жінки з поселень падин і низькодолів віддають перевагу чоловікам із фрименів, а чоловіки шукають серед фрименів дружин. У них навіть приказка є: «Вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі».

— А ти маєш їхні зображення?

— Я гляну, що можу відшукати для тебе. Їхня найцікавіша риса — це, звісно, очі: абсолютно сині та без білків.

— Мутація?

— Ні. Це пов’язано з надміром меланжу в крові.

— Певно, фримени дуже хоробрі, якщо живуть на краю пустелі.

— Якщо вірити свідченням, так і є, — відповів Юе. — Вони присвячують вірші своїм ножам. А жінки їхні не менш люті, ніж чоловіки. Навіть діти фрименів жорстокі та небезпечні. Гадаю, тобі не дозволять спілкуватися з ними.

Пол уражено дивився на Юе. Кілька скромних слів про силу фрименів зачарували юнака. Такий би народ собі в союзники!

— А хробаки? — запитав Пол.

— Що?

— Я б хотів дізнатися більше про хробаків.

— А-а-а, ну звісно ж. У мене є фільмокнижка про маленького екземпляра — лише сто десять футів завдовжки та двадцять два метри в діаметрі. Його знайдено в північних широтах. Але з надійних джерел відомо, що траплялися хробаки понад чотириста метрів завдовжки, і є всі підстави вважати, що існують навіть іще більші.

Пол поглянув на конічну проекцію широт північного Арракіса, розгорнуту на столі.

— Пустельні пояси та південні полярні регіони позначені як непридатні для життя. Це через хробаків?

— І через бурі.

— Але будь-яке місце можна зробити придатним для життя.

— Усе залежить від того, наскільки це економічно виправдано, — сказав Юе. — А ризики на Арракісі численні та дорогі. — Він пригладив вуса. — Твій батько скоро буде тут. Перш ніж я піду, вручу тобі подарунок. Я натрапив на це, поки збирався.

Він поклав на стіл між ними чорний видовжений предмет, завтовшки, як кінець великого пальця Пола.

Пол уважно глянув на цю річ. Юе звернув увагу, що юнак не кинувся відразу торкатися до подарунка, й подумав: «Який же він обережний?»

— Це стародавня Оранжистська Католицька Біблія для космічних мандрівників. Не фільмокнижка, а справжня, видрукувана на волокнистому папері. Її оснащено збільшуваним склом і системою електростатичних зарядів. — Він узяв її та показав. — Закритою книжку утримує заряд, який діє на стиснуті пружини обкладинок. Натискаєш на край — ось так — й обрані тобою сторінки відштовхуються одна від одної, розгортаючи книгу.

— Вона така маленька.

— Але в ній тисяча вісімсот сторінок. Натискаєш на край, ось тут, й електронний заряд гортатиме сторінки в ритмі твого читання. Але ніколи не торкайся пальцями самих сторінок. Аркуші надто тендітні. — Він закрив книгу та простягнув її Полові. — Спробуй.

Юе спостерігав за Полом, який прилаштовувся до сторінок, і подумав: «Це я так власну совість рятую: даю йому релігійну втіху, перш ніж зрадити. І все ж таки зізнаюся собі, що він зможе піти туди, куди мені зась».

— Певно, її виготовили ще до фільмокнижок, — сказав Пол.

— Вона дуже стара. Але нехай це буде нашою таємницею, гаразд? Твої батьки можуть подумати, що ця річ надто цінна для такої юної людини, як ти.

А насправді Юе подумав: «Його матір точно зацікавиться моїми мотивами».

— Гаразд… — Пол закрив книгу, тримаючи її в руці. — Якщо вона настільки цінна…

— Виконай примху стариганя, — сказав Юе. — Мені подарували її, коли я був зовсім юним. — А сам подумав: «Я маю захопити його розум і пробудити жадібність». — Розгорни її на чотириста шістдесят сьомій калімі[23], де сказано: «З води бо все життя починається»[24]. На краю обгортки є маленька мітка, що вказує на це місце.

Пол обмацав палітурку та відчув дві зазубрини: одну глибшу, а другу — дрібнішу. Він натиснув на дрібнішу — і книга розгорнулася на його долоні, а збільшувальне скло опинилося на потрібному місці.

— Прочитай уголос, — сказав Юе.

Пол облизнув губи та прочитав:

— Замислись над тим фактом, що глуха людина не може чути. Якою ж тоді глухотою наділені ми всі? Яких чуттів бракує нам, що ми не бачимо й не чуємо світ довкола себе? Що ж навколо нас не дозволяє…

— Годі! — гарикнув Юе.

Пол замовк на півслові та вражено підвів очі.

Юе заплющив очі, намагаючись повернути собі стриманість. Яке збочення змусило книгу розгорнутися саме на улюбленому абзаці моєї Ванни? Він розплющив очі та побачив, що Пол витріщається на нього.

— Щось не так? — запитав Пол.

— Вибач, — відповів на те Юе. — Це був улюблений уривок… моєї… покійної дружини. Я думав, ти прочитаєш інший. Бо цей викликає… болючі спогади.

— Тут було дві відмітини, — сказав Пол.

«Звісно, — подумав Юе. — Ванна позначила свій уривок. Пальці юнака чутливіші за мої, тому знайшли її мітку. Це випадковість, не більше».

— Книга може виявитися цікавою для тебе, — сказав Юе. — У ній міститься багато історичної правди та не менше правильної етичної філософії.

Пол подивився на крихітну книгу в долоні — така маленька річ. І так, у ній була таємниця… щось трапилося, доки він із неї читав. Юнак відчув, як щось штовхає його до жахливого призначення.

— Твій батько може прибути сюди будь-якої миті, — сказав Юе. — Сховай книгу та почитай на дозвіллі.

Пол торкнувся до краю, як Юе й показував йому. Книга сама згорнулася. Хлопець поклав її в жакет. Тієї миті, коли лікар гарикнув на нього, Пол злякався, що чоловік вимагатиме повернути книгу.

— Дякую за ваш дар, лікарю Юе, — дуже офіційно промовив Пол. — Це буде нашою таємницею. Якщо є дар або послуга, які я можу зробити для вас, не вагайтеся й попросіть.

— Мені… нічого не потрібно, — витиснув із себе Юе.

А сам подумав: «Чому я тут стою, катуючи себе? І катуючи цього бідного юнака… хоч він і не знає цього. Ооох!