Дюна - Френк Херберт
— Я знаю.
— Ти люба мені, як кожна з моїх доньок, але я не можу дозволити почуттям заважати обов’язку.
— Я розумію… необхідність.
— Що ти зробила, Джессіко, і чому ти це зробила, знаємо ми обидві. Але милосердя змушує мене попередити, що шансів на те, що твій малий — Вінець Бене Ґессерит, дуже мало. Не дозволяй собі сподіватися надто ревно.
Джессіка сердито змахнула сльози з кутиків очей.
— Ви змушуєте мене знову почуватися маленькою дівчинкою, яка відповідає на першому уроці. — Вона виштовхнула із себе слова: — «Людське начало не має уподібнюватися тваринному». — Вона затрусилася від мовчазного схлипу. — Я була такою самотньою.
— Це мало б стати одним із випробувань, — сказала стара. — Люди майже завжди самотні. А тепер поклич хлопця. Він пережив довгий страшний день. Але він мав час подумати та позгадувати, тож я маю поставити йому інші запитання стосовно снів.
Джессіка кивнула, підійшла до дверей Кімнати для медитації і відчинила їх.
— Поле, зайди, будь ласка, сюди.
Пол зайшов із повільною впертістю. Він зиркнув на матір так, наче вона була чужинкою. Настороженість виповнила його погляд, коли він побачив Превелебну Матір, але цього разу кивнув їй, як кивають рівному собі. Почув, як матір зачинила за ним двері.
— Юначе, — почала стара. — Повернімося до твоїх снів.
— Що ви хочете?
— Тобі щоночі сняться сни?
— Не всі сни варті запам’ятовування. Я можу пригадати будь-який сон, але деякі варті цього, а інші — ні.
— Як ти відрізняєш їх?
— Я просто знаю це.
Стара глянула на Джессіку, а потім знову на Пола.
— А що тобі снилося минулої ночі? Чи варте воно пам’яті про нього?
— Так. — Пол заплющив очі. — Мені наснилася печера… і вода… і дівчина там — дуже худорлява та з великими очима. Синява поглинула її очі — у них не було білків. Я розмовляв із нею і розповідав про вас, про зустріч із Превелебною Матір’ю на Каладані.
Пол розплющив очі.
— А чи трапилося те, про що ти розповідав тій дивній дівчині, сьогодні?
— Так, — Пол заплющив очі. — Я розповідав їй, що ви прийшли та поставили на мені тавро відчуження.
— Тавро відчуження, — видихнула стара й, на мить зиркнувши на Джессіку, знову зосередилася на Полові. — Скажи мені чесно, Поле, чи часто сняться тобі сни про грядущі події, які трапляються відразу після цих снів?
— Так. І ця дівчина вже снилася мені раніше.
— Он як? Ти знаєш її?
— Я знатиму її.
— Розкажи мені про неї.
Пол знову заплющив очі.
— Ми з нею в тісній місцині в затінку скель. Уже майже ніч, але спека не спадає, і я бачу клапті піску крізь просвіти між скелями. Ми… чекаємо на щось… на те, що я піду на зустріч з іншими людьми. Вона боїться, однак намагається приховати це від мене, і я схвильований. Тоді вона каже: «Повідай мені про води твого рідного світу — Усулю[17]». — Пол розплющив очі. — Дивно, правда? Мій рідний світ — Каладан. Я ніколи не чув про планету під назвою Усуль.
— Чи було ще щось у тому сні? — квапила його Джессіка.
— Так. Але, можливо, це мене вона називала Усулем, — сказав Пол. — Щойно подумав про це. — Він знову заплющив очі. — Вона просить мене розповісти про води. Я беру її за руку. І кажу, що прочитаю їй вірш. І я так і роблю, але потім маю пояснювати деякі слова: берег, прибій, водорості та чайки.
— Який вірш? — запитала Превелебна Матір.
Пол розплющив очі.
— Просто одна з настроєвих поезій Ґурні Галлека для сумних часів.
Позаду нього Джессіка почала декламувати:
— Пригадую солоний дух берегових вогнів
Під соснами лягали тіні —
Довгі, ясні… густі.
І чайки зазирали за край землі
Білі плями в зеленім сні…
Крізь сосни вітру пересвист
Гойдає тіні.
Чайки на пружних крилах
Злітають увись,
І небо стугонить квилінням.
Я чую вітру свист,
Що берегом кружляє,
Прибою шум.
І вогнище палає
крізь водоростей сум.
— Саме його, — підтвердив Пол.
Стара витріщилася на Пола, а тоді промовила:
— Юначе, як Проктор Бене Ґессерит я розшукую Квізаца Хадераха, чоловіка, справді здатного стати одним із нас. Твоя матір бачить у тобі таку ймовірність, але ж вона дивиться на тебе очима матері. Я також убачаю ймовірність, але не більше.
Превелебна Матір замовкла, і Пол бачив, що стара хоче, аби він заговорив. Хлопець же вирішив перечекати.
За мить вона промовила:
— Що ж, на те твоя воля. Є в тобі глибини, запевняю, є.
— Чи можна мені піти? — запитав юнак.
— Ти не хочеш почути, що Превелебна Матір може розповісти тобі про Квізаца Хадераха? — сказала Джессіка.
— Вона сказала, що всі, хто прагнув ним стати, померли.
— Але я можу трішки натякнути тобі, чому вони померли, — відказала на те Превелебна Матір.
«Вона говорить натяками, — подумав Пол. — Насправді ж їй нічогісінько не відомо». А тоді промовив:
— Тоді натякніть.
— І забирайтеся під три вітри? — осміхнулася вона, і мереживо зморщок проступило на старечому обличчі. — Чудово: «Той, хто правила встановлює».
Юнака пройняло здивування: гостя говорила з особливою глибиною навіть про такі банальні речі, як напруга. Невже вона гадає, що матір зовсім нічого його не навчила?
— У цьому й полягає натяк? — поцікавився він.
— Ми тут не для того, щоб кидатися словами чи брати на кпини їхнє значення, — відказала стара. — Верба схиляється перед вітром і зростає в покорі, аж доки інші верби не оточать її — і постане стіна проти вітру. У цьому призначення верби.
Пол витріщився на неї. Вона сказала «призначення», і слово це вдарилося об хлопця, заразивши його якоюсь жахливою метою. Враз він розсердився на неї: дурна стара відьма, рот якої повниться банальностями.
— Ти кажеш, я можу бути цим Квізацом Хадерахом, — сказав він. — Ти говориш про мене, однак ні слова не зронила про те, як ми можемо допомогти батькові. Я чув, як ти говорила з моєю матір’ю. Твої слова звучали так, ніби він уже помер. А він досі живий!
— Якби для нього можна було зробити хоча б щось, ми б обов’язково зробили це, — прогарчала стара. — Можливо, нам удасться врятувати тебе. Сумнівно, але можливо. А твого батька ніяк не порятуєш. І коли ти навчишся приймати це як даність, тоді засвоїш справжній урок Бене Ґессерит.
Пол побачив, як матір затремтіла від цих слів. А
