Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Батіг, з посвистом описавши в повітрі дугу, обпік Тагірове плече, залишивши на ньому набряклий рубець. Горопаха похитнувся, мало не впустивши стовп.

— Ну, ну, ворушіться! — продовжував Кас-Бос під свист батога, що залишав криваві сліди на спинах і плечах Тагіра та трьох інших робітників.

— А з тобою у мене розмова окрема, Тагіре, — вкрадливо заговорив Кас-Бос. — Адже ти у нас кращий мисливець. Умієш читати сліди звірів, як зарубки на деревах, можеш переслідувати звіра стільки днів, скільки пальців у тебе на руці… Кас-Бос пам’ятає твоє вміння…

Тагір зіщулився, м’язи на спині напружилися і задерев’яніли.

— Пам’ятаєш, як ти переслідував одного бідолаху втікача? Догнав би його і вбив, якби не добрий білий Дог!

Тагір зацьковано озирнувся, і наші погляди на мить зустрілися.

— Такому великому мисливцю, як Тагір, неважко дізнатися, хто вкрав у білого начальника свердло, — просичав Кас-Бос.

— Тагір не знає, Кас-Босе, — відповів колишній мисливець, і голос у нього здригнувся.

— Не вірю. Намовляєш на себе, — майже лагідно промовив Кас-Бос, і я здивувався його перетворенню.

Батіг зметнувся знову, обвив Тагірові плечі. Кас-Бос бив з відтяжкою, здираючи шкіру, і промовляв:

— Постарайся, Тагіре, прошу тебе, адже ти можеш…

— Не знаю, не знаю, — стогнав Тагір.

— Ей, Овале! — крикнув Кас-Бос високому і худому робітникові, що копав траншею. — Підміни Тагіра. Він не може робити дві роботи. Ми з ним поговоримо сам на сам, у лісі.

— Не треба, — благав Тагір.

— Кому сказано, Овале? — гримнув Кас-Бос, і робітник, кинувши лопату, взявся за стовп.

Однак і Тагір продовжував триматися за той же стовп, як за рятівну соломинку. Батіг ударив його по руках з такою силою, що Тагір відсмикнув їх.

— Відійдемо трохи, Тагіре, — важко дихаючи, “попросив” Кас-Бос. — Так, так, іди вперед, вперед…

— З цього виродка буде пуття, побий мене грім! — вигукнув Коротун, милуючись своїм учнем. — Піду за ними. Цікаво додивитися виставу.

Я мовчки пішов за ним слідом. Він здивовано озирнувся, але нічого не сказав. Ступивши кілька кроків, озирнувся знову. Мовби виправдуючись, але водночас і з нотками заздрості, промовив:

— Чи вірите, док, я б і не додумався до того, що витворяють ці нікчеми над своїми родичами.

Ми зупинилися за товстим деревом недалеко від Кас-Боса і його жертви. Не знаю, чи бачив нас Кас-Бос, мабуть, помітив, але не показував цього.

— А тепер, коли ми одні, Тагіре, Кас-Бос каже: можеш не називати злодія. А свердло поверни.

Тагір не поліз у пастку.

— Як я поверну? Адже не знаю, де воно.

Цього разу батіг стьобнув нещасного з такою силою, що збив з ніг.

— Ти був спритним, тільки коли вистежував самотнього втікача, — примовляв Кас-Бос. — З багатьма — проти одного. Тепер боїшся — проти багатьох? Украв не сам, так?

Плечі й спина у Тагіра перетворювалися в суцільну криваву рану.

— Він заб’є його і нічого не довідається, — сказав я Коротуну. — Адже Тагір і справді не знає, де свердло. Накажи припинити катування.

— Он як, док? Не знає? Що ж, я вірю, побий мене грім! Але тоді вкажіть на злодія самі, якщо ви ясновидець.

Він помітив, що я трохи розгубився, і додав:

— Якщо ви знаєте, що Тагір не крав, хай йому чорт, то вам відомо, хто злодій.

Почувся тріск гілок, і з-поміж дерев з’явилися Овал, Мапуї і ще кілька імпунів. Кас-Бос змушений був опустити батіг. Побитий стогнав.

— Хіба людина повинна ставати шакалом? — грізно спитав Мапуї, наступаючи на Кас-Боса.

— Ти здатен забити рідного батька, якщо тобі накажуть білі вовки! — закричав Овал.

“Он як, — подумав я, — вони вже називають білих не богами, а вовками. Швидко ж відбуваються метаморфози в людській свідомості”.

Кас-Бос крок за кроком відступав у наш бік від розгніваних співплемінців.

Коротун витяг з кобури пістолет. В його круглих очах з’явився веселий хмільний вираз, і я знав, що це означає. Він був готовий потренуватися в стрільбі по “живих мішенях”. Я поклав йому руку на плече. Він різким рухом скинув її.

Кас-Бос, рятуючись від розплати, вже був поряд з нами. Його мозок випромінював безліч хаотичних сигналів. Серед них був один, що повторювався. Я настроївся на нього…

Імпуни помітили нас і зупинилися в нерішучості. Коротун клацнув запобіжником.

Зараз прозвучать постріли — і однією кричущою несправедливістю стане більше.

Як же так, учителю, як же так? Чи повинен я втрутитись? Відповіді немає. Але я ніби бачу, як змінився ваш погляд, як з’явилися знайомі вогники в глибоко запалих темних очах, я ніби чую ваші слова… І вже знаю, що мені слід робити…

— Тепер я можу сказати, хто вкрав свердло, — швидко промовив я.

— Хто ж? — спитав Коротун, готовий натиснути на спуск.

— Кас-Бос, — сказав я голосно, щоб обвинувачений чув.

Коротун здригнувся від несподіванки, глянув на мене — чи я не сміюся? Переконавшись в моїй серйозності, спитав:

— Навіщо він це зробив, хай йому чорт?

— Щоб познущатися над тими, хто колись переслідував його.

Вигляд Кас-Боса не лишав сумнівів у правдивості моїх слів.

— Вибач, великий Дог. Я мусив помститися.

Я негайно побудував у своїй уяві кілька моделей поведінки різних істот у даній ситуації, точнісінько так, як учили ви, Михайле Дмитровичу. Моделі відрізнялися одна від одної деталями, але були разюче схожі за