Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Тільки-но я міняв місцями жертву і переслідувача, коли це було можливо, — діаметрально змінювалася їхня поведінка. Голуб дзьобав сокола, олень розтоптував вовка, не виявляючи ніякого милосердя. Навпаки, як мені було відомо з дослідів деяких учених, травоїдні часто-густо ставали набагато небезпечнішими від хижаків. Жорстокість у цьому світі була не вигадкою людини, а необхідністю замкнутого світу й породжувала жорстокість з такою ж невблаганністю, з якою дія викликає протидію. Мені було тривожно, незатишно, неприємні відчуття спалахували й тіснились у голові. Душно, гидко жити в такому світі! Але щоб бути до кінця послідовним, я наважився ще на одну підстановку, її можна назвати і блюзнірською. Та я певен, учителю, ви б не засудили мене. Адже ви не раз казали, що іноді необхідно переступити через себе. І це є одним з найважчих діянь людських.

Я взяв у свій дослід людину, яку знаю краще, ніж інших. Так, саме вас, Михайле Дмитровичу, вас, такого, яким ви були на захисті дисертації молодого аспіранта. З яким завзяттям ви кинулись у бій, захищаючи його працю. А вона ж була спрямована проти однієї з ваших робіт. Проте ви визнали: “Він блискуче довів, що я помилявся”, — і відбили атаки його опонентів. Ви стояли тоді на трибуні, — трохи згорбившись, потираючи залисини, а очі ваші сяяли по-молодечому і вперто, як дві зорі, — вам було чим пишатися: ви вкотре вже змогли переступити через себе. І зараз я нічого кращого не придумав, як покликати на допомогу вас, узяти вас у свій дослід діючим об’єктом. І результат вражаючий. Він приніс мені полегкість, бо тепер виходило, що людина може діяти й не так, як передбачає Програма економності. І щоб бути до кінця послідовним, я спитав себе: а що коли б на місці Кас-Боса був Михайло Дмитрович? Я проробив уявно ще кілька перестановок і зітхнув з полегкістю, бо виходило, що людина могла діяти й не так, як наказувала Програма економності. І щоразу, коли вона саме так діяла за своєю програмою гуманності, з’являлася велика можливість і велика надія.

— Ці люди не поїхали б без вас, док, тому на деякий час нам доводиться розлучитися, — сказав Кеп, дивлячись кудись убік.

— Ви сказали, що в лабораторіях працюють над ліками групи інтерферону… — нагадав я.

— Отже домовились. Вітайте від мене старого Ховраха.

Машина рушила. Відмовившись сісти в кабіну поряд з Ніком, я лишився в кузові разом з імпунами. їх було вісім, серед них Мапуї і Тагір. Мабуть, вербування в дослідницький центр було для імпунів зручним приводом звільнитися з-під влади Кас-Боса і втекти від розправи.

Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі.

Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка:

— Кеп мені все сказав?

Нік відвів погляд:

— Я за себе не можу ручитися, не те що за іншого.

Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав:

Їм там буде добре? Ніякої небезпеки? Краще, ніж на буровій?

— Ви самі казали, док, що все відносно. Робота як робота.

Він чогось не договорював. Це було щось тривожне, розпливчасте й не піддавалося розшифровці.

Машина повернула на асфальтову дорогу, проїхала трохи, повернула ще раз за високу кам’яну огорожу й зупинилася біля масивних залізних воріт. Товстий вербовщик пішов у бюро перепусток. Нік виліз із кабіни й розминався. Він скинув куртку, і я замилувався його мускулястим тілом.

Невдовзі з прохідної разом з вербовщиком вийшов худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям. Він чимось справді був схожий на ховраха. Маленькі блискучі, як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас із приязною цікавістю.

— В таких випадках кажуть: злазьте, приїхали, — посміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені вибратися з машини. Радий з вами познайомитись, док. Мікробіологією займалися, мабуть, десь у студентські роки?

Він не дочекався моєї відповіді й вів далі.

— Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в кожній людині з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші внутрішні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо його голос, ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді — женемо, нерідко — проганяємо назавжди…

Його рука, що стискала мою, була холодною і вологою від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він кольнув мене докірливим поглядом.

— Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з дороги, відпочинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх людей не турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут раюватимуть. Ось перепочинете й побачитеся з ними знов.

Він підхопив мене під руку й повів через прохідну з двома заґратованими дверима, за якими стояли охоронці. У великому впорядкованому дворі неприродно яскраво зеленіли підстрижені газони, доріжки були посипані оранжевим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три багатоповерхові будинки, три величезних акваріума із скла й бетону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і зрізана піраміда.

Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний ліфт підняв нас на шостий поверх. Ми повернули праворуч по коридору, облицьованому блідо-голубим пластиком. Назустріч ішла людина в білому халаті, кивнула моєму супутникові:

— Добрий день, професоре. Мишки прибули?

— Так, так, прекрасні екземпляри. Чистісінька порода, яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не турбуйтеся.

Професор відчинив одні з дверей, пропустив мене вперед. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у підводному місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни шафи, телеекран, вузол зв’язку з невеликим пультом і екраном.

— Влаштовуйтесь. Душова близько, за тими дверима. Ваш Нік житиме в сусідній кімнаті. Він зайде за вами за годинку й відведе вас до кафе.

М’якою ходою, погойдуючись, він перетнув кімнату, ткнув довгим вузлуватим пальцем у набірний диск