Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас діймали комарі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де носилися хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас пікірували здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися одне до одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий повзучий плющ. Скоро ліс порідшав, з’явилися дерева-велетні з жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям замість голок.

Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з лісу і спустилися в долину, порослу густою й високою — до пояса — травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу пробу. Кеп викликав по рації вертольот з нафтообладнанням.

Невдовзі вертольот приземлився. За якісь дві години було встановлено бурову. Труба з легірованої сталі з терикотовою насадкою, обертаючись із шаленою швидкістю, увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе небо вдарив чорний фонтан.

Люди кинулись до нього, набирали нафту в долоні, хлюпали нею один в одного. Коротун і високий худорлявий хлопець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали, високо підкидаючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму: Нік випустив у повітря чергу з автомата, механік, схожий на квадратний залізний сейф, пив з фляги, не п’яніючи… Кеп дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової, і усміхався. Його теж встигли обляпати нафтою.

— Оце поталанило, док! — кричав Коротун. — Таке випадає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю казкову удачу!

Я ввічливо усміхався у відповідь, а сам, дивлячись на фонтан чорної маслянистої рідини, думав про парадокси, які відбуваються з нею в людському суспільстві. Нафта рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і зброєю. Заради неї спалахують війни і трупи тисяч солдатів лягають у землю, щоб через багато років, перетворившись у чорну кров землі, забезпечити сите життя і багатство нащадкам тих, кого силкувалися колись завоювати.

Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по мені неуважливим поглядом, буркнув:

— Можливо, можливо…

Він дозволив своїм людям досхочу повеселитись, а потім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на пагорбку, розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго радились. Потім Кеп звелів нам збиратися в дорогу.

— Підемо бурити інші свердловини? — спитав я у Коротуна.

— Це знає Кеп, хай йому чорт, — безтурботно кивнув він на свого начальника, і я збагнув, що його цілком влаштовує роль підлеглого, за якого думають інші.

Тим часом поблизу бурової приземлилися ще два вертольоти, на яких прибули нові робітники.

— Незабаром тут виросте виселок, а то й місто, — сказав Коротун. — Нас, мабуть, і не згадають.

Однак і ця обставина не засмучувала життєрадісну людину з автоматом у руках.

Ми рушили в дорогу в такому ж порядку, як і йшли: Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов за Коротуном, а замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою крутою стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб перепочити.

Не встигли ми пройти й двох миль, як позаду, там, де лишилась бурова, пролунали постріли.

— Шакал і його бандити! — закричав Нік.

— Цілком можливо. Повертаємось! — наказав Кеп.

У небі розцвіла величезна сліпуча квітка. Почувся гуркіт вибуху.

— Вони підпалили нафту, — весело і якось відчайдушно прокоментував Коротун.

— Навіщо? — спитав я.

Він не відповів. Його круглі очі блищали, мов у п’яного, хоча пив він небагато, короткі товсті пальці нетерпляче бігали по автомату, погладжували його, підкидали, ніби зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де вирувало полум’я, несли невтримно, весело й швидко, наче на свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в ці хвилини, що там на нього чекають не веселощі, а смерть.

Я йшов поряд з Кепом, який знову замикав групу. Його обличчя було напружене й зосереджене. Мої розпитування могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і все-таки спитав:

— Навіщо вони так зробили? Що їм треба?

— Конкуренти, — гірко кинув він, ніби це коротке слово все пояснювало.

Що ближче ми підходили до бурової, то важче ставало дихати від нестерпної спеки.

До Кепа підбіг Коротун. Автомат танцював у нього в руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми звернули і вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на деревах тут скручувалась, покривалася золотистою шкірочкою, припадала тонким шаром попелу, і затим те чи інше дерево спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів, тріщав, клекотав від задоволення, пожираючи все, що потрапляло йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені довелося увімкнути термозахист.

Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав повітря. Раптом він нахилився і підняв з трави порожню кобуру.

— Нік! — закричав він. — Сюди!

Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі:

— Люди Шакала не носять “вальтерів”.

Кеп показав йому дві літери “с” і “е”, вирізані на внутрішньому боці кобури.

— О боже! — заволав Нік, хапаючись за голову. — Цього нам тільки не вистачало!

Кеп несподівано засміявся дрібним, гавкаючим сміхом. Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені працювали в шаленому темпі. Потягнув його за рукав:

— Мерщій ходімо звідси.

— Це ще чому? — Він з підозрою глянув на мене.

— Тут надто жарко. Для вас це шкідливо.

— Буде ще жаркіше, — промовив він, так само пильно дивлячись на мене.

— Знайома штучка, еге ж? — рикнув Нік, підкидаючи кобуру, і його розсічена брова зламалася під прямим кутом.

— Не заводься, — сказав Кеп. — Потім розберемося з ним. Давай до бурової. Подивимося, що можна врятувати.

Але рятувати вже було майже нічого. Вогонь