Сплячі красуні - Стівен Кінг

– І нам хотілося б, щоб вона була з нами, — промовив Френк Ґірі.

Дон у це й на секунду не повірив. З того, першого разу, коли Френк вхопив Дона під пахву, повівшись з ним, як із цуценям, він побачив, що Френк не той парубок, який задовольняється другорядною роллю.

— Але вона десь пропала, так само, як і її син. Якби вони були тут, я сказав би, що нам варто спробувати вмовити їх переконати Норкросса попуститися з тим чимось, що він там баламутить з тією жінкою, тією Блек.

Суддя Сілвер цмокнув язиком і задивився в свою чашку. Кави він так і не торкнувся. Його краватка була помальована ясно-жовтими лимонами, і такий контраст з його шкірою тільки підкреслював хворобливий вигляд цього чоловіка. Біля його голови пурхала нетля. Суддя відмахнувся, і вона злетіла, щоб опуститися на один з тих сферичних світильників, що звисали зі стелі їдальні.

— Отже… — промовив суддя Сілвер.

— Йо, — підпрігся Дон. — Отже, що нам робити?

Френк Ґірі похитав головою і змів кілька крихт зі столу, вловивши їх собі в долоню.

— Ми зберемо групу відповідальних людей. П’ятнадцятьдвадцять надійних чоловіків. Ми озброїмося. В управі мусить бути достатньо бронежилетів. Бозна, що ще. У нас зовсім нема часу на облік.

— Ти насправді думаєш… — почав було з сумнівом Рід Берровз, але Френк його перебив.

— У кожному разі, півдюжини штурмових гвинтівок там є. Вони дістануться тим хлопцям, які вміють із ними поводитись. Усі решта візьмуть вінчестери або свої пістолети, або і те, й інше разом. Дон, отут, викладе нам план в’язниці, всі деталі, які можуть допомогти. Потім ми зробимо демонстрацію сили і дамо Норкроссу ще один шанс видати її. Я думаю, він поступиться.

Суддя поставив очевидне питання:

— А якщо не поступиться?

— Я не думаю, що він зможе нас зупинити.

— Це здається доволі екстремальним, навіть за надзвичайних обставин, — сказав суддя. — А як щодо Террі?

— Террі, він… — Френк струсив свої крихти на підлогу їдальні.

— Террі п’яний, пане суддя, — сказав Рід Берровз.

Що вберегло Френка від озвучення цього факту. Натомість він сказав (начепивши пісну маску):

— Він намагається робити все, що може.

— П’яний є п’яний, — сказав Рід. Верн Ренґл підтвердив, що це суща правда.

— Тоді… — торкнувся суддя кремезного Френкового плеча і стиснув його. — Гадаю, це ти, Френку.

Підійшов Ґас Ферейн із Доновим шматком торта-морозива. Обличчя хазяїна їдальні виражало сумнів. Шматок поріс крижаною бородою.

— Ти впевнений, Доне?

— Та що за нахер, — скинувся Дон. Якщо майстрині пирогів усього світу пропали, а йому все одно хочеться солоденького, значить він харчуватиметься відважніше.

— Гм, Френку? — озвався Верн Ренґл.

— Що?

Це прозвучало як: «Ну що там ще?»

— Я просто подумав, може, нам варто послати крузер спостерігати за тюрмою. На той випадок, розумієш, якщо док вирішить вивезти її й заховати деінде.

Френк вирячився на нього, а потім ляснув себе по скроні — добряче так ляснув, що ажё усі вони здригнулись.

— Господи Ісусе. Ти маєш рацію. Я мусив би відразу це зробити.

— Я поїду, — сказав Дон, забувши про торт-морозиво.

Він різко підвівся, підбивши стегнами низ стільниці, змусивши заторохтіти чашки й тарілки. Очі в нього горіли.

— Ми з Еріком. Хто б не спробував туди зайти або вийти, ми їх зупинимо.

Френк не вельми покладався на Дона, а Бласс був лише підлітком, але, мабуть, наразі з цим гаразд. Чорт, та це ж просто застережний захід. Насправді він не думав, що Норкросс спробує вивезти ту жінку. Йому вона, напевне, здавалася в безпеці там, де є, за тюремними стінами.

— Гаразд, — проказав він. — Але якщо хтось дійсно звідти виходитиме, просто зупиніть їх. Не погрожуйте зброєю, ви чуєте? Жодних тих штук у стилі О. К. Коррал[297]. Якщо вони відмовляться зупинятися, просто слідуйте назирці за ними.

І терміново сповістіть мене по радіо.

— Не Террі? — запитав суддя Сілвер.

— Ні. Мене. Станьте наприкінці під’їзної дороги до тюрми, там де вона виходить на Західно-Лавінську. Ясно?

— Ясно! — гаркнув Дон. Він рвався на це завдання. — Ходімо, партнере. Поїхали.

Коли вони пішли, суддя пробурмотів:

— Мерзенне полює на неїстівне[298].

— Що ви кажете, судде? — запитав Верн Ренґл.

Сілвер похитав головою. Вигляд у нього був стомлений. — Не звертайте уваги. Джентльмени, мушу сказати, що загалом мені байдуже, яким чином це відбувається. Мене дивує…

— Що, Оскаре? — запитав Френк. — Що вас дивує?

Але суддя не відповів.

5

— Звідки ти взнала? — промовила Ейнджел. — За ту дитину?

Це запитання відволікло Євку з їдальні «Олімпія», де вона крізь очі нетлі, що сиділа на світильнику, спостерігала, як чоловіки вибудовують свої плани. А на додаток до тієї розваги, відбувалося й дещо інше, і то значно ближче. До Клінта завітали гості. Невдовзі і в неї також будуть гості.

Євка сіла прямо і вдихнула дух Дулінгського виправного. Сморід технічних очисників ввійшов жахливо глибоко; вона очікувала скоро померти й почувалася сумною через це, але ж вона помирала й раніше. Ніколи це не було приємно, але ніколи не було кінцем… хоча цього разу все могло бути інакше.

«А світлий бік тут у тому, — сказала вона собі, — що я не чутиму більше запаху цього закладу, цієї суміші лізолу й відчаю».

Вона вважала, що Троя смердить: гори трупів, пожежі, риб’ячі нутрощі, завбачливо розкладені для богів, — це ж треба, дякую, ну вас нахер, людці, тільки такого нам і не вистачає — і дурнуваті ахейці топчуться на березі моря, відмовляючись митися, дозволяючи сонцю спекти кров на чорне і взятись іржею шарнірам своїх обладунків. То було ніщо порівняно з усюдисущим смородом сучасного світу. Вона була тоді юною і легко вразливою у ті часи, до лізолу й хлорних очисників.

Тим часом Ейнджел поставила цілком коректне запитання, і тон у неї був майже притомний. Поки що принаймні.

— Я знаю про твою дитину, бо можу читати думки. Не завжди. Але здебільшого так. Мені легше читати чоловічі думки — вони простіші — але з жіночими в мене також добре виходить.

— Тоді ти знаєш… я не хтіла то робити.

— Так, я це знаю. І я надто жорстко повелася з тобою. Раніше. Мені шкода. Забагато всього відбувалося.

Ейнджел проігнорувала вибачення. Вона була зосереджена на викладі того, що давно чітко визубрила — така маленька, створена нею втіха, яка впускала світло, коли темрява була найглибшою і нікого не було поряд притомного, з ким можна побалакати, відволіктися думками від самої себе і того, що вона робила.

— Я мусіла. Кожен чоловік, якого я