Сплячі красуні - Стівен Кінг

2

— Чекай-чекай-чекай, — залопотів Ренд Квіґлі, коли Клінт пройшовся по тому самому вдруге. — Вона прикінчить наш світ, якщо ми дозволимо копам її забрати?

Саме так Клінт майже цілком і вважав, але наразі він вирішив трішки пом’якшити:

— Ренде, ми просто не можемо дозволити забрати її місцевим копам. Ось у чому сенс.

Світло-карі очі Ренда заморгали за товстими лінзами його окулярів у квадратній оправі, а його зрощені брови здибилися, наче якась дорідна гусінь.

— А як щодо ЦКЗ? Я ж думав, ви балакаєте з ЦКЗ?

Тіґ відповів на це питання просто в лоб:

— ЦКЗ — то була мана. Док вигадав це, щоб ми залишалися.

«Отут уже Ренд накиває п’ятами, — подумав Клінт, — і вся афера закінчиться». Але Ренд тільки поглянув на Клінта, а потім знову на Тіґа.

— Жодного разу до них не додзвонилися?

— Ні, — сказав Клінт.

— Зовсім ні разу?

— Ну, я чув автовідповідач кілька разів.

— Курва, — промовив Ренд. — Здуріти можна.

— Твої слова, друзяко, — сказав Тіґ. — Ми й далі можемо розраховувати на тебе? Якщо хтось почне ворохобити?

— Йо, — відгукнувся Ренд ображено. — Звичайно. Вони правлять містом, ми правимо в’язницею. Так це й мусить бути.

Наступним був Веттермор. Уся ця історія його засмутила, проте щиро зачудувала.

— Я б і на дрібку не здивувався, якби ця Діва Войовниця Винищувачка Метоварів виявилася чародійкою. Мене б не здивувало, якби в нас по всій богадільні почали вистрибувати зайчики з кишеньковими годинниками. Те, що ви мені розказуєте, не більш божевільне за саму цю Аврору. Для мене це ніц не міняє. Я буду тут стільки, скільки треба.

Джон Х’юз, у свої дев’ятнадцять наймолодший у цьому гурті, виявився тим, хто віддав ключі, пістолет, шокер і решту своїх знарядь. Якщо з ЦКЗ не їдуть по Єву Блек, він тут не залишається. Він нікому не білий лицар; він звичайний, охрещений просто тут, у Дулінгу, християнин, який майже ніколи не пропускав недільної служби.

— Ви всі мені до душі, хлопці. Ви не такі, як той Пітерз чи ще деякі паскудники тут. І мені байдуже, що Біллі — ґей, чи те, що Ренд — вайло. Ви нормальні хлопці.

Клінт з Тіґом проводжали його через приймальний блок до передніх дверей в’язниці і на подвір’я, намагаючись умовити передумати.

— Та, Тіґу, ти завжди був класним. Ви теж начебто гарна людина, докторе Норкросс. Але я не бажаю тут загинути.

— Хтось щось казав про загинути? — перепитав Клінт. Юнак уже підійшов до свого пікапа, що височів на велетенських лапатих колесах.

— Дивімось реально. Кого ви знаєте в нашому місті, хто не мав би зброї? Кого ви знаєте, хто не мав би дві чи й три одиниці?

Він мав рацію. Навіть у містечковій Аппалачії (а містечковість до цього, либонь, ще дужче спонукала; у Дулінгу мали «Шопвел» і «Фут Локер»[292], але найближчий кінотеатр був у Орлиному) майже кожен мав якусь зброю.

– І ще, я знаю, що кажу. Я бував у шерифській управі. У них там ціла піраміда М4. Та й іншого чимало також. Карателі з’являться після того, як пограбують той арсенал, без образ, докторе Норкросс, але ви з Тіґом можете взяти ті «Мосберги», що зберігаються в нашій зброярні, і запхнути їх собі в сраки.

Тіґ стояв плече в плече з Клінтом.

— То ти просто волієш зіскочити?

— Так, — сказав Х’юз, — я просто волію зіскочити. Треба, щоб хтось відімкнув мені ворота.

— Бля, Тіґу, — промовив Клінт, що було сигналом.

Тіґ зітхнув, вибачився перед Скоттом Х’юзом: «Мені страшенно жаль, хлопче» — і вирубав того шокером.

Цю тему вони обговорювали. Відпустити Скотта Х’юза — це створювало серйозні проблеми. Вони не могли дозволити, щоб хтось розказав містянам, який у них мізерний гарнізон, чи доповів про вбогість тутешньої зброярні. Бо Скотт мав рацію, тюремний арсенал не був імпозантним: з десяток помпових рушниць «Мосберг-590», набої для них, заряджені шротом, та в кожного офіцера особиста зброя, пістолети 45-го калібру.

Двоє чоловіків стояли над своїм колегою, який сіпався в корчах на асфальті парковки. Клінтові це до нудоти нагадало подвір’я Бертелів, «П’ятничні вечірні поєдинки», його приютського родака Джейсона, як той, гологрудий, лежав на бетоні патіо перед брудними кросівками Клінта. У Джейсона під оком був червоний, розміром з четвертак, слід Клінтового кулака. Шмарклі сочилися в Джейсона з носа, а він із землі ще пробелькотів: «Усе гаразд, Клінте». Дорослі вигукували й реготали на своїх садових стільцях, цокаючись бляшанками «Фальстафа»[293]. Того разу Клінт виграв молочний коктейль. Що він виграв цього разу?

— Ну, чорти забирай, це ми вже зробили, — промовив Тіґ. Три дні тому, коли їм довелося розбиратися з Пітерзом, Тіґ скидався на стражденного алергіка, з якого ось-ось вивалиться повний шлунок паруючих устриць. Зараз вигляд у нього був, як у людини, якій нагадав про себе легенький гастрит. Він опустився на коліна, перекинув Скотта і стягнув йому за спиною зап’ястки пластиковим хомутом.

— Як щодо того, щоби покласти його в Крилі В, доку?

— Годиться, я гадаю.

Клінт навіть не думав, де тримати Скотта, це аж ніяк не підвищило його впевненості у власній спроможності впоратися з ситуацією, що назрівала. Він присів і підхопив Х’юза під пахви, щоб допомогти Тіґові звести його на ноги і разом доправити досередини.

— Джентльмени, — пролунав чийсь голос зовсім зблизька, з-поза брами. Голос був жіночий, сповнений твердості, втоми… і задоволення.

— Ви можете затриматися в цій позі? Я хочу, щоб вийшло гарне фото.

3

Двоє чоловіків скинули очі, на їхніх обличчях відбилася квінтесенція винуватості; вони могли б бути пішаками мафії, які щойно збиралися закопати труп. Мікейла відчула ще більше задоволення, коли перевірила свій перший кадр. Камера, яку вона носила у себе в сумочці, була всього лиш найдешевшим «Ніконом», але фото вийшло чітким. Ідеальним.

— Агов, ви-ви, невмивані пірати! — закричав Ґарт Флікінджер. — Що це ви там робите, скажіть, на вашу ласку?

Він наполіг на зупинці в місці з гарним краєвидом, щоб скуштувати «Пурпурової блискавки», і почувався піднесено. До Мікі, здавалося, теж прийшло друге дихання. Чи, може, вже четверте або й п’яте.

— От лайно, доку, — промовив Тіґ. — Ми точно спалились. Клінт не відповів. Він стояв, підтримуючи Скотта Х’юза, вирячившись на новоприбульців, які стояли перед побитим мерседесом. Це було так, ніби химерний землетрус навспак відбувся в його голові, такий, де все, замість того, щоби розвалюватися, зібралося докупи. Ймовірно, подібним чином приходить справжнє натхнення