Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

— Якщо не можна відділити цю пляму від ванночки, відділимо ванночку від неї!

Фарфор витравили кислотою. Кругла пляма, точніше, клаптик чорної плівки лежав на кружечку фільтрувального паперу… Вже потім ми виміряли його мізерну мікротовщину й зважили (пляма важила сорок вісім і п’ять десятих грама), визначили величезну густину. Неспростовні цифри довели нам, що це ядерний матеріал… Але в ту хвилину ми бачили лише чорну плівку, мізерну крихту космічної матерії, одержаної в нашій лабораторії.

— Ось так, — помовчавши, сказав Іван Гаврилович. — Це, мабуть, і є те, що ми назвали “нейтридом”.

— Нейтрид… — якось непевно повторив Сердюк і почав обмацувати свої кишені, очевидно, шукаючи цигарки.

А Оксана присіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала. Ми з Голубом почали її заспокоювати. У Івана Гавриловича теж почервоніли очі. І — лихий би його взяв! — мені, який не плакав з дитинства, теж захотілося вволю поревіти.

По суті, ми звичайні, слабкі люди. Ми видерли у природи явище, значення якого нам ще важко уявити, всі властивості якого ми ще не скоро збагнемо, всі застосування якого вплинуть на людство, можливо, більше, ніж відкриття атомного вибуху. Ми не раз переходили від зневіри до надії і від надії до ще більшої зневіри. Скільки разів ми відчували тупе безсилля своїх знань перед багатогранністю природи і в нас опускалися руки! Ми працювали до одуріння, трохи не до відрази до життя, і все ж домоглися того, чого прагнули. А коли домоглися, не знаємо, як поводитись…

Потім реакція минула. Оксана заспокоїлася. Сердюк відійшов кудись убік і повернувся з пляшкою вина. У хімшафочці знайшлися дві чисті мензурки і дві хімічні скляночки….

— Олексо Йосиповичу, коли ти встиг збігати до крамниці? — здивувався Голуб.

Сердюк якось непевно стиснув плечима, стер долонею пил з пляшки й розлив вино по скляночках.

— Виголосіть тост, Іване Гавриловичу…

Іван Гаврилович поправив окуляри, урочисто підняв свою мензурку.

— Ну ось… — зморщив він чоло. — Мені щось і на думку не спадає таке, що годилося б для цього випадку. Хіба привітати вас? Але ж це так буденно… Те, що зробили ми, надто велике для звичайних привітань… Ми навіть уявити собі зараз не можемо, що вийде з цього шматочка нейтриду. Будуть машини, космічні ракети, двигуни, верстати — з нового, ще небаченого на землі матеріалу казкових, дивовижних властивостей… Але ж машини для людей… — Він помовчав. — Так, для людського щастя — це головне. Для людини — сміливого нетерплячого мрійника і творця… — Він знову помовчав. — Чи думали ви, якою буде людина, скажімо, через сто років? Я думав… Дехто вважає, що тоді люди будуть настільки спеціалізовані, що, наприклад, музикант матиме іншу анатомічну будову, ніж пілот, що фізик-ядерник не зможе зрозуміти ідеї фізика-металурга і таке інше. Мені здається, це дурниці.

Іван Гаврилович поставив мензурку з вином на стіл бо вона заважала йому жестикулювати, підняв долоню

— Дурниці! Тоді, могутні своїми знаннями, зібраними протягом тисячоліть, володарі слухняної їм енергії, люди будуть прекрасні у своїй багатогранності. В них буде органічно поєднуватися те, що в нас має характер вузького обдарування. Кожна людина буде письменником, щоб прекрасно висловлювати свої чудові думки; вона буде художником, щоб повно і яскраво виражати свої почуття; буде вченим, щоб творчо рухати науку вперед; філософом, щоб мислити самостійно; музикантом, щоб відчувати і передавати в звуках найтонші порухи душі; інженером, бо вона житиме в світі техніки. Кожен неодмінно буде красивим. І те, що ми називаємо “щастям”, — рідкісна мить, щось на зразок цього, — для них буде звичайним душевним станом. Вони будуть щасливі щоденно, повсякчас…

Так, цього дня все було особливим. Іван Гаврилович, похмурий, сердитий, а часом і несправедливо різкий, виявився чудовим і пристрасним мрійником! Це якось не пасувало йому. Низенький, товстий, лисий, з кумедним обличчям і перекошеними на короткому носі окулярами, він якось дивно розмахував правою рукою; та голос його звучав розмірено і впевнено:

— Ось якими стануть люди! І все це буде для них таким природним, як для нас із вами пряма ходьба… І ось ці прекрасні, досконалі люди, можливо, читаючи про те, як ми навпомацки, у темряві незнання, з помилками і зневірою шукали нове, будуть поблажливо посміхатися. Адже й ми посміхаємось, читаючи про алхіміків, які відкрили винний спирт і під його впливом вирішили, що це “жива вода”. Ми посміхаємось, згадуючи, що на початку дев’ятнадцятого століття фізики вимірювали електричний струм язиком або ліктем… Розумієте, для наших онуків цей нейтрид буде таким звичайним, як для нас сталь. Для них усе буде просто… Але все ж це зробили ми, інженери двадцятого століття! Ми, а не вони! І нехай вони згадують про це з повагою — без нас не буде майбутнього… — І Іван Гаврилович, усміхаючись, погрозив комусь кулаком”.

“18 липня. Сьогодні знову ввімкнули мезонатор і опромінювали ртуть. Усі дуже хвилювалися: а що, коли раптом більше не вийде?

Та знову, як і тоді, під пучком мезонів осідало блискуче дзеркальце ртуті, знову зникала зелена пара, знову на дні ванночки залишилась чорна пляма нуль-речовини… Ні, це відкриття не має нічого спільного з його величністю Випадком: воно було тяжке, вистраждане, і воно буде тривким.

Сьогодні ж виміряли більш-менш точно густину першого шматочка нейтриду. Це було нелегке завдання, бо товщина шматочка виявилась дуже малою — за межами вимірювань звичайного мікроскопа. Ледве визначили її за допомогою електронного мікроскопа, вона дорівнювала приблизно трьом ангстремам. Товщина атома! Отже, об’єм плівки номер один — близько шести стомільйонних часток кубічного сантиметра, а густина — близько тисячі тонн на кубічний сантиметр! Важкеньке “ніщо!”

20 липня. Сьогодні в лабораторії опору