Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко
А нейтрид вимагає величезної кількості ртуті. Звичайно, це ще тільки здогадки, але якщо вони справдяться, то справа там дійшла до промислового застосування нейтриду… Ай-ай, містер Г. Дж. Вебстер (не знаю, на жаль, як розшифрувати ваші “Г” і “Дж”)! Наукові спостереження, виступ у пресі… За таке шахрайство в старі часи вас били б свічниками по фізіономії…
20 серпня. Добували — веселились, взнали вартість— просльозились… Одне слово, нейтрид неймовірно дорогий. Кілограм його коштує приблизно стільки ж, скільки кілограм повністю очищеного урану двісті тридцять п’ять. Але кілограм урану — це рік роботи атомної електростанції, а кілограм нейтриду — мікроскопічний кубик із стороною в одну десяту міліметра! А що з нього зробиш?
Отже, доки ми не доб’ємося дешевого способу застосування нейтриду (здешевити виробництво ми поки що не можемо) всі наші зразки придатні хіба що для музеїв. Очевидно, найвигідніше застосовувати нейтрид у вигляді плівки товщиною далеко менше ангстрема. Це будуть найтонші нейтрид-покриття, які захистять звичайний матеріал від температури, радіації, розриву і всього іншого.
Вчора один плановик із центра, який приїхав обговорити перспективи застосування нейтриду, образився: “Плівки тонші за атоми? Не вважайте мене за дурня5 Таких плівок не буває”. Ледве ми йому довели, що з нейтриду, який складається з ядерних частинок, в тисячі разів менших за атоми, це робити можна…
Його ми переконали, але все-таки, як же ми контролюватимемо товщину цих плівок? Інструментами, які складаються з атомів?..
Ось що: треба обдумати аналіз із допомогою гамма-променів. Мабуть, це єдиний спосіб…”
Далі в щоденнику Самойлова ідуть ескізи приладів, схеми вимірювань та розрахунки, які ми випускаємо, тому що не все там може бути зрозуміло читачу.
“16 вересня. Іван Гаврилович тижнів два тому сказав:
— Мені здається, що коли ми перейдемо межу в один ангстрем, властивості плівок різко зміняться. Очевидно, вони будуть дуже еластичні, а не тверді, як теперішні.
Позавчора Сердюк вийняв із касет шматки фантастично тонкої м’якої чорної стрічки. Стрічка заповнювала найменші зморшки на папері. її можна було зім’яти в майже непомітну грудочку. Виміряли на гаммаметрі товщину: нуль і п’ять сотих ангстрема!
— Ну, що я казав! — тріумфував Голуб, сяючи окулярами. — Вона м’яка, як вода! Бачите?
Та всіх нас приголомшив Сердюк. Він, мабуть, уже давно продумав цей ефект, в усякому разі, цілком підготувався до нього. Одна з стрічок мала навіть спеціальні потовщення по краях. Він видобув із свого стола якийсь пристрій, схожий на лобзик, затиснув у нього плівку, натягнув її і звернувся до нас:
— Чи уявляєте ви, що таке плівка завтовшки у п’ять сотих ангстрема? Ні, мабуть, не уявляєте. Ось погляньте! — Сердюк наставив свій пристрій з плівкою на обрубок товстого сталевого прута і легко, зовсім не натискуючи, провів плівку крізь нього. Прут лишився цілий. — Бачите, немов через повітря, проходить. — Він простягнув прут мені: — Знайди, де я різав!
На пруті не було жодних слідів. Сердюк переможно сказав:
— Така плівка вже не руйнує міжатомні зв’язки, зрозуміло? Гаразд, вважаю попередню моральну підготовку закінченою. Тепер нервових і жінок прошу відійти…
Він засукав на лівій руці рукав халата, зняв годинника. Потім на зап’ястя, саме на те місце, де шкіра під ремінцем була білою, наставив плівку нейтриду й повільно, без зусиль провів її крізь руку. Навіть не провів, а просто занурив у руку.
Ми не встигли навіть ойкнути, вірніше, просто не змогли. Оксана затулила долонями рота, щоб не закричати, і страшенно зблідла.
Широка чорна стрічка увійшла в руку. Краї її виступали з обох боків, різко виділяючись на тлі білої шкіри. Нестерпно повільно (так здалося мені) проходила плівка через м’язи і кістку зап’ястя. Якусь мить вона зовсім відділяла кисть. На кисті набрякли жили. Обличчя Сердюка було напружене. Потім уся плівка вийшла з другого боку. Затамувавши подих, ми з жахом очікували, що кисть от-от відпаде і з руки зацебенить кров.
Та Олекса Йосипович стиснув пальці в кулак, випростав їх і “відрізаною” рукою поліз у кишеню за цигаркою.
— Ех, шкода: кінозйомочної камери не було, — посміхнувся він, запалюючи цигарку.
Іван Гаврилович витер спітнілу лисину, пильно поглянув на Сердюка і раптом гаркнув:
— Голову собі треба було відрізати, а не руку, чорти б тебе взяли! Трюкацтво! Атракціони мені тут розводити!
— Та що ви, Іване Гавриловичу, які там атракціони! — Сердюк щиро розвів руками. — Звичайнісінька наукова демонстрація особливостей надтонких плівок нейтриду. Що ж тут такого?
— Ось я вам догану по інституту вліплю, тоді знатимете, що! — Обурений Голуб навіть перейшов на “ви”. — Добре, що в цій плівці не було ніяких випадкових потовщень, а то різонули б себе… Хлоп’яцтво!
Одначе догану Сердюку він так і не “вліпив”.
2 жовтня. Проектуємо скафандр із надтонкого нейтриду: два шари нейтрид-фольги, перекладені мікропором. Такий скафандр повинен захищати від усього: в ньому можна зануритися в рідкий гелій, у розплавлену сталь, у басейн уранового реактора.
І важити він повинен, за нашими підрахунками, всього двадцять кілограмів — зовсім небагато для прогулянок у домну.
4 жовтня. Останнім часом я читав усе: наші наукові журнали, перекладні іноземні збірники, рукописні звіти про всілякі досліди. Але днів зо два не переглядав газет. І мало не проґавив цікаву подію. Виявляється, над Землею з’явилися
