Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

Спробую перевірити це на цифрах…”

Далі в щоденнику Миколи Самойлова на кількох сторінках ідуть математичні викладки, які ми випускало.

“13 грудня. Показав свої розрахунки Іванові Гавриловичу, і він погодився зі мною. Значить, і я можу! Тоді ще не все втрачено… Отже, переходимо на уповільнені мезони. Шкода тільки, що мезонатор не пристосований для регулювання швидкості мезонів — не передбачили в свій час.

На вулиці падає мокрий сніг; тане на одежі і хлюпає під ногами. Так звана “південна зима”!

25 грудня. Спробували, як тільки можна, уповільнити мезонний пучок. Опромінювали свинець. Але, на жаль, нічого не вийшло. Свинець став трохи радіоактивний — слабкіше, ніж при сильних опромінюваннях швидкими мезонами, та й тільки.

Ні, все ж доведеться поставити в камері гальмувальний пристрій: щось на зразок регулювальної сітки в електронній лампі…

Сьогодні Якін висловив думку:

— Слухай, а може, хлопчика й зовсім не було?

— Якого хлопчика? — не зрозумів я. — Ти про що це?

— Про нейтрид, якого ми, здається, не одержимо. І взагалі, чи не пора нам закруглятися? В історії науки це не перший випадок, коли дослідники перестають вірити фактам, якщо вони суперечать вигаданій ними теорії. Ніколи нічого путнього з цього не виходило… За півроку ми, по суті, не одержали нічого такого, що наблизило б нас до цього самого “нейтриду”, розумієш?

— Як це нічого? Та хоча б оці криві спаду радіації! — Я саме креслив експериментальні криві залежності радіації речовин від маси їх ядер і не знайшов, що сказати йому. — І це вже не мало!

Яшко байдуже ковзнув по них очима й зітхнув:

— Ех, любий мій… Природу на кривій не об’їдеш, навіть коли її накреслили на міліметровці. Півроку праці, сотні дослідів, сотні аналізів — і жодних результатів… Ні, вже чого немає, того й не буде. Факти проти нейтриду, розумієш?

Позаду хтось неголосно кашлянув. Ми озирнулися: Голуб стояв зовсім поруч, біля пульта, і дивився на нас крізь цигарковий дим. Яшко густо почервонів і я, здається, теж.

Голуб помовчав, потів сказав:

— Експерименти, юначе, — це ще не факти. Для того, щоб вони стали незаперечними фактами, їх треба вміти поставити… — і відвернувся.

Ох, як негарно все вийшло!

15 січня. Ось і Новий рік минув На вулиці сніг і навіть мороз. В лабораторії, правда, снігу немає, але холод майже такий, як і на вулиці — хоч собак ганяй. По-перше, тому що ця іродова скляна стіна не заклеєна і від неї страшенно віє. По-друге, тому що не працює мезонатор. Коли він працює, то ті сотні кіловат, які він забирає від силової мережі, виділяються в лабораторії у вигляді тепла, і нам добре. Тепер він не ввімкнутий.

— Наша горниця з богом не спориться! — сміється Іван Гаврилович і потирає посинілі руки.

А не працює мезонатор ось чому: ми з Сердюком встановлюємо в камері гальмівні електроди, щоб експериментувати з уповільненими мезонами. Робота — як у пічників, тільки набагато важча. Спочатку пробували встановити електроди-пластини з допомогою маніпуляторів, “не торкаючись руками”, як висловився Якін. Нічого не вийшло. Тоді розламали бетонну стіну і полізли в камеру.

Роботи тієї днів на три-чотири, але вся біда в тому, що від багаторазових опромінювань бетон всередині камери став радіоактивний. І, хоч ми й працюємо в захисних скафандрах, перебувати в камері можна не більше години, та ще потім відлежуйся дома за медичними нормами день. Треба, щоб організм встигав упоратися з тією радіацією, яку ми вбираємо в себе за час перебування в камері, інакше захворіємо на променеву хворобу.

Отак і трудимось.

Ми з Сердюком не проти того, щоб працювати й більше: адже ці медичні норми взяті з великим запасом, але Іван Гаврилович виганяє нас із камери, а потім і з лабораторії. Годину порпаємося, день відпочиваємо. Темпи, звичайно, не швидкісні.

Яків спочатку працював з усіма, потім почав ухилятися. Зранку зайде в лабораторію, покрутиться трохи і непомітно тікає в бібліотеку — “підвищувати свій науковий рівень”. Видно, нерви не витримують — боїться опромінитися. Та й не вірить він уже в наші досліди…

Після тієї розмови вони з Голубом вдають, що не помічають один одного.

2 лютого. Боже, майже місяць товчемося ми біля цієї проклятущої камери! Скільки дослідів можна було б зробити за цей час! Ось що значить: не передбачити ці електроди заздалегідь.

Цікаво, мав я рацію, чи ні? Правильний це висновок — повільні мезони — чи неправильний? За теорією ніби все так, а ось, що покажуть досліди?

22 лютого. Ух! Нарешті, закінчили. Встановили пластини, замурували стіну камери. Вам хотілося б завтра, негайно, приступити до опромінювання, Миколо Миколайовичу? Зачекайте!

Тепер п’ять днів відкачуватимемо повітря з камери, аж поки вакуум у ній знову не підніметься до десяти у мінус дванадцятій степені міліметрів ртутного стовпа.

1 березня. Сердюк подивився на прилади, недбало кинув:

— Маємо найкращий вакуум у світі…

Отже, все підготовлено, налагоджено. Пучок мезонів можна загальмувати і навіть зупинити зовсім. Тоді голубий промінчик розпливається і перетворюється на прозору хмаринку. Ну, тепер уже по-справжньому приступаємо до опромінювань.

2 березня. Болить голова. Уже пів на другу ночі, час лягати спати. Не засну…

Яшко таки не даремно сидів у бібліотеці цілими днями. Висидів, лобуряка, відшукав, що