Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Перебіг я через двір і чую: запрацювала моя «сльота» на повну котушку. Спочатку завили і загавкали собаки по всьому кварталу — вони першими «сльоту» чують. Потім заверещав хтось у кабаку, так що мені навіть вуха заклало на віддалі. Я так і уявив собі, як там народець заметушився, — хто в меланхолію впав, хто в дике буйство, хто від страху не знає, куди подітися... Страшна штука — «сльота». Тепер в Ернеста не скоро повний кабак набереться. Він, мерзотник, звичайно, здогадається про мене, та мені начхати... Усе. Нема більше сталкера Реда. Вистачить з мене. Досить мені самому на смерть ходити та інших дурнів цієї справи навчати. Помилився ти, Кириле, друже мій любий. Пробач, та тільки, виходить, не ти правий, а Гуталін правий. Нема чого тут людям робити. Нема в Зоні добра.
Переліз я через паркан і поплентався потихеньку додому. Губи кусаю, плакати хочеться, а не можу. Попереду порожнеча, нічого нема. Нудота, будні. Кириле, друзяко мій єдиний, як це ми з тобою? Як я тепер без тебе? Перспективи мені малював, про новий світ, про змінений світ... А тепер що? Заплаче за тобою хтось у далекій Росії, а я от і заплакати не можу. І я ж у всьому винен, паразит, не хто-небудь, а я! Як я, скотина, смів його в гараж вести, коли у нього очі до темряви не звикли? Все життя вовком жив, усе життя про одного себе думав... І от надумався нарешті ощасливити, подаруночком ушанувати. Якого чорта я взагалі йому про цей «порожняк» сказав?.. І коли згадав я про це — взяло мене за горлянку, хоч і справді вовком вий. Я, мабуть, і завив — люди від мене чогось шарахатися почали, а потім раптом начебто полегшало — дивлюся: Гута йде.
Іде вона мені назустріч, моя кралечка, дівчинка моя, іде, ніжками своїми точеними переступає, спідничка над колінками хилитається, з усіх підворіть на неї витріщаються, а вона йде як по шнурочку, ні на кого не дивиться, і чомусь я відразу зрозумів, що це вона мене шукає.
— Добридень, — кажу, — Гуто. Куди це ти, — кажу, — прямуєш?
Вона оглянула мене, відразу все помітила — і морду мою розбиту, і куртку мокру, і кулаки у саднах, але нічого про це не сказала, а каже тільки:
— Добридень, Реде. А я саме тебе шукаю.
— Знаю, — кажу. — Ходімо до мене.
Вона мовчить, відвернулася і вбік дивиться. Ах яка у неї головонька, шийка — як у кобилки молоденької, гордої, але покірної вже своєму хазяїнові. Потім вона каже:
— Не знаю, Реде. Може, ти зі мною більше зустрічатися не захочеш.
Мене за серце відразу хапнуло — що ще? Але я спокійно їй так кажу:
— Щось я тебе не розумію, Гуто. Ти мені вибач, я сьогодні трохи той, може, тому погано тямлю... Чого це я раптом з тобою не захочу зустрічатися?
Беру я її попід руку, і йдемо ми не поспішаючи до мого дому, і всі, хто тільки що на неї витріщався, тепер квапливо рила ховають. Я на цій вулиці все життя живу, Реда Рудого тут усі чудово знають. А хто не знає, той у мене скоро знатиме, і він це відчує.
— Мати велить аборт робити, — каже раптом Гута. — А я не хочу.
Я ще кілька кроків зробив, перш ніж зрозумів, а Гута продовжує:
— Не хочу я ніяких абортів, я дитину хочу від тебе. А ти — як завгодно. Можеш на всі чотири вітри, я тебе не тримаю.
Слухаю я її, як вона поступово розпалюється, сама себе накручує, слухаю і потихенько балдію. Нічого до пуття збагнути не можу. У голові якась дурість крутиться: однією людиною більше — однією людиною менше.
— Вона мені товче, — каже Гута, — дитина, мовляв, від сталкера, чого тобі виродків плодити? Пройда він, каже, не буде у вас ні сім’ї, нічого. Сьогодні він на волі — завтра у тюрмі. А тільки мені байдуже, я на все ладна. Я й сама можу. Сама народжу, сама виховаю, сама людиною зроблю. І без тебе обійдуся. Тільки ти до мене більше не підходь — на поріг не пущу...
— Гуто, — кажу, — дівчинко моя! Та почекай ти... — А сам не можу, сміх мене бере якийсь нервовий, ідіотський. — Ластівко моя, — кажу, — чого ж ти мене женеш, а й справді?
Я регочу як останній дурень, а вона зупинилася, уткнулася мені у груди і ревить.
— Як ми тепер будемо, Реде? — каже вона крізь сльози. — Як ми тепер будемо?
2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять
Редрік Шухарт лежав за могильним каменем і, відвівши рукою гілку горобини, дивився на дорогу. Прожектори патрульної машини металися цвинтарем і час від часу били його по очах, і тоді він замружувався і затамовував подих.
Минуло вже дві години, а на дорозі все залишалося як раніше. Машина, розмірено клекочучи двигуном, що працював ухолосту, стояла на місці і нишпорила, і нишпорила своїми трьома прожекторами по зарослих занедбаних могилах, по перехняблених іржавих хрестах і плитах, по недбало розкиданих кущах горобини, по гребеню триметрової стіни, що обривалася ліворуч. Патрульні боялися Зони. Вони навіть не виходили з машини. Тут, біля цвинтаря, вони навіть не зважувалися стріляти. Іноді до Редріка долинали приглушені голоси, іноді він бачив, як з машини вилітав вогник сигаретного недопалка і котився по шосе, підстрибуючи і розсипаючи кволі червонуваті іскри. Було дуже вогко, нещодавно пройшов дощ, і навіть крізь непромокальний комбінезон Редрік відчував вологий холод.
Він обережно відпустив гілку, повернув голову і прислухався. Десь праворуч, не дуже далеко, але й не близько, тут само, на цвинтарі, був хтось іще. Там знову прошурхотіло листя і нібито посипалася земля, а потім із тихим стукотом упало важке та тверде. Редрік обережно, не повертаючись, попою задом, притискаючись до мокрої трави. Знову над головою ковзнув прожекторний промінь. Редрік завмер,
