Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Редрік розвернув «лендровер» і, не звертаючи уваги на світлофори, погнав його, гаркаючи сигналом на поодиноких перехожих, зрізаючи кути, просто до себе додому. Він зупинився перед гаражем, а коли виліз із машини, побачив управителя, який наближався до нього з боку скверика. Як завжди, управитель був не в гуморі, пожмакане його личко з запухлими очима виражало неабияку гидливість, немов не по землі він ішов, а по гноївці.
— Доброго ранку, — сказав йому Редрік ввічливо.
Управитель, зупинившись за два кроки, тицьнув великим пальцем собі через плече.
— Це ваша робота? — невиразно запитав він. Видно було, що це перші його слова від учорашнього дня.
— Ви про що?
— Гойдалка ця... Ви поставили?
— Я.
— Для чого?
Редрік, не відповідаючи, підійшов до гаражних воріт і взявся відмикати замок. Управитель пішов за ним і зупинився в нього за спиною.
— Я питаю, для чого ви цю гойдалку поставили? Хто вас просив?
— Дочка попросила, — сказав Редрік дуже спокійно. Він відкотив ворота.
— Я вас не про дочку питаю! — Управитель підвищив голос. — Про дочку розмова окрема. Я вас питаю, хто вам дозволив? Хто вам, власне кажучи, дозволив у сквері розпоряджатися?
Редрік повернувся до нього і якийсь час непорушно стояв, пильно дивлячись у бліде, з прожилками перенісся. Управитель відступив на крок і промовив тоном нижче:
— І балкон ви не перефарбовуєте. Скільки разів я вам...
— Дарма стараєтесь, — сказав Редрік. — Однаково звідси не виїду.
Він повернувся в машину і ввімкнув двигун. Поклавши руки на кермо, він мигцем помітив, як побіліли кісточки пальців. І тоді він висунувся з машини і, вже більше не стримуючись, сказав:
— Але вже якщо доведеться все-таки виїхати, мерзото, тоді молися.
Він загнав машину у гараж, увімкнув лампу і зачинив ворота. Потім він видобув із фальшивого бензобака мішок із хабарем, дав машині лад, запхав мішок у старий плетений кошик, зверху поклав снасті, ще вогкі, з прилиплими травинками та листям, а зверху висипав поснулу рибу, котру Барбридж учора ввечері купив у якійсь крамничці на околиці. Потім він ще раз оглянув машину з усіх боків, просто за звичкою. До заднього правого протектора прилипла розплющена сигарета. Редрік віддер її — сигарета виявилася шведською. Редрік подумав і запхав її до сірникової коробки. У коробці вже було три недопалки.
На сходах він не зустрів нікого. Він зупинився перед своїми дверима, і двері розчинилися, перш ніж він устиг видобути ключ. Він зайшов боком, тримаючи важелезного кошика під пахвою, і поринув у знайоме тепло і знайомі запахи своєї оселі, а Гута, обхопивши його за шию, завмерла, притиснувшись обличчям до його грудей. Навіть крізь комбінезон і теплу сорочку він відчував, як шалено стукотить її серце. Він не заважав їй — терпляче стояв і чекав, поки вона відійде, хоча саме в цю хвилину відчув, до якої міри зморився і знесилів.
— Ну добре... — промовила вона врешті низьким хриплуватим голосом, відпустила його і ввімкнула в передпокої світло, а сама, не обертаючись, пішла на кухню. — Зараз я тобі кави... — сказала вона звідти.
— Я тут рибу приволік, — сказав він навмисно бадьорим голосом. — Засмаж, але всю відразу смаж, жерти хочеться — сил нема!
Вона повернулася, ховаючи обличчя в розпущеному волоссі, він поставив кошик на підлогу, допоміг їй витягти сітку з рибою, і вони разом віднесли сітку на кухню і висипали рибу у мийку.
— Іди мийся, — сказала вона. — Поки помиєшся, все буде готове.
— Як Мавпочка? — запитав Редрік, всідаючись і стягуючи з ніг чоботи.
— Та щебетала весь вечір, — озвалася Гута. — Заледве я її вклала. Чіпляється весь час: де тато, де тато? Вийми і поклади їй тата...
Вона спритно і безшумно рухалась по кухні — міцна, гарна, і вже закипала вода в казанку на плиті, і летіла луска з-під ножа, і шкварчала олія на найбільшій сковорідці, і чудово запахло свіжою кавою.
Редрік підвівся, ступаючи босими ногами, повернувся у передпокій, узяв кошик і відніс його до комірчини. Потім він зазирнув у спальню. Мавпочка безтурботно спала, збита ковдрочка звісилася на підлогу, сорочинка задерлася, і вся вона була як на долоні — маленьке сопуче звірятко. Редрік не втримався і погладив її по спині, порослій теплою золотавою шерсткою, і в тисячний раз здивувався, яка ця шерстка шовковиста і довга. Йому дуже захотілося взяти Мавпочку на руки, але він побоявся її розбудити, та й брудний він був як дідько, весь просякнутий Зоною і смертю. Він повернувся на кухню, знову сів за стіл і сказав:
— Налий горнятко кави. Митися потім піду.
На столі лежала пачка вечірньої кореспонденції: «Хармонтська газета», журнал «Атлет», журнал «Плейбой» — ціла купа журналів підвалила — і товстенькі, у сірій обкладинці «Доповіді Міжнародного Інституту Позаземних Культур», випуск 56. Редрік узяв від Гути горнятко паруючої кави і потягнув до себе «Доповіді». Кривульки, значки якісь, креслення... На фотографіях — знайомі предмети в чудернацьких ракурсах. Ще одна посмертна стаття Кирила вийшла: «Про одну несподівану властивість магнітних пасток типу 77-б». Прізвище «Панов» обведене чорною рамкою, внизу дрібним шрифтом примітка: «Доктор Кирило А. Панов, СРСР, трагічно загинув під час проведення експерименту у квітні 19... року». Редрік відкинув журнал, обпікаючись, сьорбнув кави і спитав:
— Заходив хто-небудь?
— Гуталін заходив, — сказала Гута, ледь повагавшись. Вона стояла біля плити і дивилась на нього. — П’яний був як чіп, я його спровадила.
— А Мавпочка як?
— Не хотіла, звісно, його відпускати. Рюмсати намірилась. Але я їй сказала, що дядько Гуталін погано почувається. А вона мені так розуміюче відповідає: «Знову засмоктав Гуталін!»
Редрік осміхнувся і зробив ще ковток. Потім запитав:
— Сусіди як?
І знову Гута трохи повагалася, перш ніж відповісти.
— Та як завжди, — сказала вона врешті.
— Добре, не розповідай.
— А! — сказала вона, з відразою махнувши рукою. — Сьогодні вночі стукає ця баба знизу. Очі отакенні, піна так і бризкає. Чого це ми серед ночі пиляємо у ванній!..
— Зараза, — сказав Редрік крізь зуби. — Слухай, може, поїдемо звідси все-таки? Купимо де-небудь дім на околиці, де ніхто не живе, дачу яку-небудь закинуту...
— А Мавпочка?
— Господи, — сказав Редрік. — Ну невже ми вдвох з тобою не зробимо, щоб їй було добре?
Гута похитала головою:
— Вона дітей любить. І вони її люблять. Вони ж не винні, що...
— Так, — промовив Редрік. — Вони, звичайно, не винні.
— Що там говорити! — сказала Гута. — Тобі дзвонив хтось.
