Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Outase. — Похмурі обличчя.
Слотроп про дещо здогадується.
— Очікували Fünffachnullpunkt, — незабаром озвучує свою здогадку Енціанові, — п’ять нулів, так? Хааа-ааа! — Але ж так, але ж так…
Підносить руки:
— Це божевілля. Мені щось підказує — нема такого.
— Нульова ймовірність?
— Гадаю, все залежить від кількості шукачів. Ваші люди його шукають?
— Не знаю. Я й сам випадково почув. І не маю ніяких людей.
— Щварцґерет, Шварцкомандо. Скаффлінґ, припустімо, що десь є алфавітний список, чийсь список, розвіддані якоїсь спецслужби. У якійсь країні, не має значення, у якій саме. Але також припустімо, що в тому списку значаться дві назви: «Чорний пристрій» і «Чорна команда» — вони поруч. От і все, алфавітний збіг. Нам не треба бути реальними, і йому не треба, адже так?
Драговиння відступає, поплямоване латками світла під молочною імлою. За краєм усього цього блимають білим негативні тіні.
— Ну, тут і без того досить моторошно, оберсте, — каже Слотроп. — Ви нітрохи не допомагаєте.
Енціан втупився поглядом у Слотропове лице, щось таке наче усмішка ховається в бороді.
— Гаразд. Тоді хто за нею полює? — Дуже загадковий, відповідати не хоче — пташка напрошується на шпильку?
— Майор Марві, — припускає Слотроп, — та-а ще Чичерін!
Ха! Авжеж. Ніби честь віддав, клацнув каблуками — Енціанове обличчя стає цілком нейтральним.
— Був би вам вельми вдячний… — починає він, але тоді вирішує змінити тему: — Ви були на «Міттельверк». Як уживаються люди Марві з росіянами?
— Найліпші друзяки, принаймні на те скидається.
— Маю відчуття, що окупаційні Сили щойно дійшли згоди виступити спільним фронтом проти Шварцкомандо. Не знаю, хто ви такий і куди пролягають ваші шляхи, але нас вони намагаються прибрати. Я щойно повернувся з Гамбурґа. Мали трохи клопоту. Все було влаштовано так, щоб виглядало, як напад переміщених осіб, але за всім цим стояла британська військова адміністрація, що співпрацювала з росіянами.
— Шкода. Чимось можу допомогти?
— Треба бути обережним. Вичекаймо і побачимо. Єдине, що про вас знають — ви постійно десь з’являєтесь.
До сутінків чорні птахи, їх мільйони, злітають донизу і вмощуються на гіллі поближніх дерев. Дерева обтяжені чорним птаством, гілля — наче дендрити Нервової Системи, набрякає, поринає у щебетливі нервові сутінки, готуючись до якогось важливого повідомлення…
Опісля в гарячковому маренні у берлінському підвалі, коли лайно витікає галонами за годину, надто слабкий, щоб дати пристойного копняка щурам, що пробігають повз, невідривно дивиться в нікуди, намагаючись переконати себе, що серед берлінців щури не мають якогось нового почеснішого статусу, найнижча точка в діаграмі психічного здоров’я, і сонце зовсім зникло, здається, вже назавжди, тож приглушене Слотропове серце в режимі холостого ходу промовляє: «Шварцґерет» — не Ґрааль, друже, а «Ґ» в «Imipolex G» означає щось геть інше. А ти ніякий не герой-лицар. Найліпше тебе порівнювати з Танґейзером, зі Співучим Дурником, так, ти був під однією горою у Нордгаузені, прилюдно заспівав одну-дві пісеньки під гавайську гітару, і хіба не відчуваєш, Слотропе, що тебе затягує в драговину гріха, ну, можливо, не того самого, який Вільям Слотроп вважав гріхом, блюючи добру частку 1630 року за облавок «Арбелли»… А встряв ти у похід когось іншого — якоїсь фрау Гольди, якоїсь Венери у якійсь горі — і тепер граєш у її, цієї істоти, гру… і сам добре знаєш, що у якийсь несповідимий спосіб ця гра є злою, проте граєш далі, бо не маєш ліпшої забави, хоча від того гра ліпшою не стає. І де той Папа, чия патериця розквітне для тебе?
По суті, він от-от стріне свою Лізауру — побуде з нею якийсь час, а тоді знову полишить. Міннезінґер кинув бідолаху, і вона наклала на себе руки. Навіщо Слотропу втікати від Ґрети Ердманн, наразі невідомо. В Нойбабельсберґу, на березі Гавеля, вона чекає, змаліла дрібка власних образів, що вижили у невідомій кількості прокатних копій фільмів то тут, то там по всій Зоні, ба навіть за морями… Усі техніки, що накладали на освітлення для неї пурпуровий світлофільтр, пішли на війну або померли, і їй не залишилося нічого, крім страху і байдужого сонця Божого в усій його вибілюючій силі… Брови вищипані до розчерку олівця, довге волосся змережене сивиною, руки важкі від перснів усіх кольорів, різноманітної матовості й потворності, носить костюми від «Шанель» без капелюшка чи шарфа, завжди з квіточкою, її невідступно переслідує нічний центральноєвропейський шепіт, повіває, ніби шкіряні завіси Берліна, і тим примарнішою стає її обважніла і занепала краса, що ближче вони зі Слотропом одне до одного…
Так вони й знайомляться. Однієї ночі Слотроп патрає овочеву грядку в парку. Просто неба живуть тисячі людей, він потайки скрадається повз їхні багаття… Все, що йому потрібно, то пучок зелені, морквина або кормовий буряк, аби бодай якось протриматися. Якщо бачать його, кидають услід каміння, всілякий мотлох, а нещодавно жбурнули нерозірваною старою гранатою — він мало не всрався.
Цього вечора виходить на орбіту навколо Ґроссер-Штерн. Уже давно почалася комендантська година, над містом висить душок горілого дерева і гниття. Серед розтрощених камінних голів маркграфів і курфюрстів під час рекогносцировки перспективної на вигляд грядки Слотроп зненацька відчуває запах, поза сумнівом, ні, не може бути, та це ж КОСЯК! Та-а до того ж і тліє десь недалечко. Злотом просякла зелень похилих полів Ріфа[368], духмяне цвітіння, смолисте й літнє, зачаровано спрямовує Слотропове нюхало крізь кущі і сплутану траву, поміж розчахнутими деревами і тим, що сидить на їхньому вітті.
Так і є, у ямі від поваленого дерева — довге коріння обрамляє сцену, ніби аванпост гномів, — Слотроп бачить Еміля «Зойре» Буммера, колись знаного хатнього злодія і шанувальника наркоти Ваймарської республіки, обіч нього сидять двоє чудових дівчат, що передають по колу привітну помаранчеву зіроньку. Старий розпусник. Слотроп уже нависає над ними, вони не встигають навіть кліпнути. Буммер усміхається, простягає руку, пропонує Слотропу залишок косяка, і той бере його довгими брудними нігтями. Отакої. Сідає навпочіпки.
— Was ist los? — питає Зойре. — А нам тут кайфу перепало. Аллах над нами змилостився, ну, насправді, він милостивий до всіх, а нам просто пощастило потрапити йому на очі… — Його
