Дюна - Френк Херберт
Зненацька Пол збагнув, чому Стілґар попереджав його якось про нахабних юнаків, які гралися й танцювали з цими почварами, ставали на руки на їхніх спинах, витягували обидва гаки й застромлювали назад, перш ніж хробак скине їх.
Лишивши один гак на місці, Пол витягнув другий і розташував його нижче. Надійно закріпивши його, він переставив перший, спускаючись чимраз нижче по боці почвари. Хробак крутився і повертався, наближаючись до ділянки дрібного піску, де чекали інші фримени.
Пол бачив, як вони наближаються, використовуючи гаки для підйому, але уникаючи країв сегментів, доки ті не опиняться вгорі. Нарешті всі з присутніх стали позаду Пола, закріпившись гаками.
Стілґар пробрався крізь ряди, перевірив надійність кріплення Полових гаків, а тоді зиркнув на усміхнене обличчя парубка.
— Ну що, ти зробив це, так? — запитав Стілґар, перекрикуючи шипіння хробака. — Так? Ти його заарканив? — Стілґар випростався. — А я тобі скажу, що робота дуже нехлюйська. У нас дванадцятирічні краще все виконують. Ліворуч від місця, де ти чекав, був барабанний пісок. Якби хробак повернув туди, ти не зміг би відступати.
Посмішка зійшла з Полового обличчя.
— Я бачив барабанний пісок.
— Тоді чому ж ти не повідомив нашим, щоб хтось став напохваті? Ти мав право зробити це навіть під час випробування.
Пол ковтнув, повернувши обличчя до вітру.
— Гадаєш, я не повинен казати цього зараз? — мовив Стілґар. — Але це мій обов’язок. Я думаю про твою важливість для загону. Якби ти потрапив у барабанні піски, творець кинувся б на тебе.
Попри напад гніву, Пол знав, що Стілґар має рацію. Йому знадобилася добра хвилина й усі навички, вироблені під час материного навчання, щоб відновити спокій.
— Я прошу вибачення, — сказав він. — Такого більше не трапиться.
— Завжди лишай когось напохваті, аби хтось міг заарканити творця, якщо ти схибиш, — казав Стілґар. — Пам’ятай: ми працюємо разом. Тільки так можна ні в чому не сумніватися. То працюємо разом?
Він поплескав Пола по плечу.
— Працюємо разом, — погодився Пол.
— А тепер, — мовив Стілґар суворим голосом, — покажи, що ти вмієш керувати хробаком. З якого боку ми зараз?
Пол опустив погляд на лускату кільчасту поверхню, де вони стояли, зауважив розмір і тип лусочок: вони збільшувалися ліворуч і зменшувалися праворуч. Пол знав: кожен хробак найчастіше рухається, повернувшись певним боком догори. Коли він дорослішає, цей бік стає фактично верхом хробака. Нижні лусочки ставали більшими, важчими й рівнішими. На великому хробакові верхні лусочки можна було впізнати навіть за розміром.
Пересунувши гаки, Пол рушив ліворуч. Він кивнув ар’єргарду відкрити бічні сегменти, щоб хробак дотримувався прямого курсу, доки скручуватиметься. Коли творець перевернувся, Пол махнув двом стерновим, щоб ті вийшли вперед.
— Ах, хаііііі-йо! — вигукнув він традиційний клич. Стерновий ліворуч відкрив там кільчастий сегмент.
Творець звивався величним колом, аби захистити відкритий сегмент. Здійснивши повний оберт, хробак рушив назад на південь, а Пол гукнув:
— Ґейрат!
Стерновий відпустив свій гак. Творець дотримувався прямого курсу.
Стілґар мовив:
— Дуже добре, Поле-Муад’Дібе. Попрактикувавшись, ти можеш стати вершником піску.
Пол насупився, міркуючи: «Чи ж не я вискочив першим на хробака?»
Позаду нього раптом пролунав сміх. Загін почав співати, підкидаючи до неба його ім’я.
— Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб!
З дальнього краю хробака долинали удари стрекал погоничів по хвостових сегментах. Хробак почав набирати швидкість. Плащі майоріли на вітрі. Шурхіт піску посилився.
Пол озирнувся на загін, зауваживши там обличчя Чані. Розмовляючи зі Стілґаром, він дивився на неї:
— Отже, я піщаний вершник, Стіле?
— Халь яум! Сьогодні ти піщаний вершник.
— Отже, я можу обирати напрямок нашого руху?
— Саме так.
— Я фримен, що народився нині тут, в ергу Хаббанія. Я не жив до цього дня, бо був дитиною.
— Не зовсім дитиною, — зауважив Стілґар, пристібаючи край свого каптура, який шарпав вітер.
— Але був корок, що відгороджував мене від світу, й ось цей корок витягнуто.
— Корка більше нема.
— Я вирушу на південь — на двадцять гупал. Подивлюся на землю, яку ми створюємо, адже раніше бачив її тільки очима інших.
«А ще побачу свого сина і свою родину, — подумав він. — Мені потрібен час, щоб обдумати майбутнє, подібне до минулого у моїй пам’яті. Насувається хаос, і якщо я не зможу опинитися там, де зможу керувати ним, трагедії не уникнути».
Стілґар дивився на нього пильно і розважливо. Пол не відривав погляду від обличчя Чані й бачив, як на її лиці прокидається цікавість. Він зауважив також збудження серед загону, викликане його словами.
— Люди готові піти з тобою в рейд на харконненівські падини, — сказав Стілґар. — Вони на відстані одного гупала звідси.
— Федайкіни ходили зі мною в рейди, — відказав Пол. — І підуть іще, доки хоч один Харконнен дихає арракійським повітрям.
Доки вони їхали, Стілґар розглядав Пола, і юнак збагнув: вождь сприймає цю мить крізь призму того дня, коли він сам став на чолі січі Табр, а тоді прийняв владу на Раді Старшин після смерті Лієта-Кайнса.
«Він чув звіти про неспокій серед юних фрименів», — подумав Пол.
— Хочеш зібрати старшин? — запитав Стілґар.
У юнаків із загону зблиснули очі. Воїни хиталися і спостерігали. А ще Пол зауважив неспокій на обличчі Чані, коли вона переводила погляд зі свого дядька Стілґара на Пола-Муад’Діба, свого чоловіка.
— Ти не вгадаєш, чого я хочу, — сказав Пол.
А сам подумав: «Не можна відступати. Я маю контролювати цих людей».
— Сьогодні ти мудір піщаної гонитви, — у голосі Стілґара бриніла крижана офіційність. — Як ти скористаєшся цієї владою?
«Нам потрібен час, щоб відпочити й розважливо поміркувати», — подумав Пол.
— Ми підемо на південь, — сказав Пол.
— Навіть якщо я скажу, що, коли день хилитиметься до вечора, нам доведеться повернутися на північ?
— Ми підемо на південь, — повторив Пол.
Стілґар із підкресленою гідністю загорнувся в плащ.
— Бути Раді, — мовив він. — Я розішлю повідомлення.
«Він гадає, що я кину йому виклик, — подумав Пол. — І знає, що не вистоїть проти мене».
Пол повернувся на південь, відчуваючи вітер, що бив по неприкритих щоках. Він міркував про необхідності, втілені в його рішення.
«Вони й гадки не мають, як це», — подумав він.
Але він знав, що не може дозволити жодним міркуванням змінювати свої дії. Він мав дотримуватися центральної лінії бурі часу, що бовваніла перед ним у майбутньому. Настане мить, коли йому доведеться приборкувати стихію, але вдасться зробити це тільки тоді, коли він опиниться біля її епіцентру.
«Я не кидатиму йому виклик, якщо це можливо, — міркував