Дюна - Френк Херберт

Неохоче відвівши погляд від Пола, Ґурні повернувся. Він побачив тільки поодинокі осередки спротиву. Сховані під каптурами пустельники, здавалося, були повсюди. Краулер тихо лежав на піску, а на ньому стояв фримен. Літальних апаратів у небі не було.

— Зупиніть бій! — проревів Ґурні. Він глибоко вдихнув, склав руки навколо рота рупором: — Це Ґурні Галлек! Зупиніть бій!

Повільно й обережно суперники розійшлися. Погляди в німому запитанні звернулися до нього.

— Це друзі! — пояснив Ґурні.

— Оце так друзі! — вигукнув хтось. — Половину наших перебили.

— То була помилка, — відказав Ґурні. — Не примножуйте її.

Він повернувся до Пола і втупився в його юні сині-сині очі фримена.

Посмішка торкнулася Полових уст, але вираз його обличчя залишався жорстким, і це нагадало Ґурні про старого Герцога, діда Пола. Він помітив іще й те, чого ніколи не було в Атрідів — чітко окреслені жилаві м’язи, обвітрена шкіра, обережність в очах та розважливий погляд, який, здавалося, оцінював усе навколо себе.

— Вони казали, що ти загинув, — повторив Ґурні.

— І, здається, найкращим захистом для мене було переконати їх і надалі так уважати, — сказав Пол.

Ґурні збагнув, що в цій фразі містилося вибачення за те, що його покинули напризволяще, змусивши повірити, що юний Герцог… його друг, мертвий. Він думав, чи залишилося в цьому бійцеві хоч щось від того хлопчика, якого він знав і тренував.

Пол підступився ближче до давнього товариша й відчув, як запекло в очах.

— Ґурні…

Схоже, це трапилося саме собою — вони обіймалися та плескали один одного по спині. Переконувалися в справжності плоті.

— Ах ти молоде щеня! Ах ти молоде щеня! — продовжував повторювати Ґурні.

А Пол відказував:

— Ґурні, друзяко! Ґурні, друзяко!

Зрештою вони відступилися і поглянули один на одного. Ґурні глибоко вдихнув.

— То це через тебе бойова тактика фрименів стала настільки майстерною. Я мав би здогадатися. Вони проводили свої операції так, неначе це я їх розробляв. Якби ж я тільки знав… — він похитав головою. — Юначе, якби ж ти озвався хоча б слівцем. Мене б ніщо не спинило. Я б притьмом кинувся до тебе й…

Вираз Полових очей змусив його замовкнути… такий важкий, розсудливий погляд.

Ґурні зітхнув.

— Звісно, відразу знайшлися б ті, хто поцікавився б, куди це майнув Ґурні Галлек, і дехто з них самим тільки питанням не обмежився б. Вони б полювали на відповіді.

Пол кивнув і глянув на фрименів, які стояли в очікуванні навколо нього — на обличчях його федайкінів прозирала оцінювальна допитливість. Парубок відвернувся від загону смертників знову до Ґурні. Зустріч зі своїм колишнім учителем фехтування сповнила його захватом. Пол уважав це добрим знаменням, свідченням того, що він прямує до майбутнього, де все буде добре.

«З Ґурні на моєму боці…»

Пол глянув на кряж за спинами федайкінів, роздивився команду контрабандистів, що прийшла з Галлеком.

— За що готові битися твої люди, Ґурні? — запитав він.

— Усі вони контрабандисти, — відповів Ґурні. — Вони готові битися за прибуток.

— Прибутку наша справа дає мало, — сказав Пол і помітив перехрещені пальці на правиці Ґурні — гарно відомий йому сигнал із минулого. Серед контрабандистів були ті, кого варто боятися й остерігатися.

Пол смикнув себе за губу, показуючи, що зрозумів повідомлення, і підвів погляд на чоловіків, що вартували на скелях. Серед них був Стілґар. Згадка про невирішену проблему остудила захват Пола.

— Стілґаре, — промовив він. — Це Ґурні Галлек, про якого я тобі розповідав. Майстер зброї мого батька, один із майстрів фехтування, що навчав мене, давній друг. Йому можна довіряти в будь-якій справі.

— Я чув про це, — відказав Стілґар. — Ти його Герцог.

Пол глянув на темне обличчя перед собою, подумки запитуючи, які причини змусили Стілґара це сказати. «Його Герцог». Якась дивна й двозначна інтонація чулася в голосі керманича. Неначе він хотів сказати щось інше. Так не схоже на Стілґара, лідера фрименів, які говорили все, що думали.

«Мій Герцог! — подумав Ґурні. Він знову поглянув на Пола. — Звісно, після смерті Лето його титул успадкував Пол».

Схема фрименської війни на Арракісі стала набувати для Ґурні нової форми. «Мій Герцог!» Те, що було мертвим у ньому, поверталося до життя. Лише частково він зауважив наказ Пола роззброїти контрабандистів перед допитом.

Ґурні збагнув наказ, лише коли частина його людей стала протестувати. Він похитав головою.

— Ви що, глухі? — гарикнув він. — Це законний Герцог Арракіса. Виконуйте його накази.

Бурчачи, контрабандисти підкорилися.

Пол підійшов ближче до Ґурні й тихо заговорив до нього:

— Я не очікував, що ти вскочиш в цю пастку, Ґурні.

— Я готовий до покарання, — погодився Ґурні. — Закладаюся, що та пляма прянощів завтовшки не більше за піщинку. Якраз досить, щоб спокусити нас.

— Цей заклад ти виграв, — відказав Пол. І зиркнув на роззброєних чоловіків. — Чи є серед загону люди мого батька?

— Жодного. Ми добряче їх розпорошили. Серед вільних торговців їх кілька. Більшість витратила свої прибутки, щоб забратися звідси.

— Але ти залишився.

— Так.

— Через Раббана, — кивнув Пол.

— Я гадав, що в мене не зосталося нічого, крім помсти, — сказав Ґурні.

З вершини кряжу пролунав дивний уривчастий крик. Ґурні глянув угору на фримена, що розмахував хустинкою.

— Іде творець, — промовив Пол. Він кинувся до гребеня скелі, а Ґурні поспішив за ним. Обидва повернули голови на схід. На середній відстані від них помітно було насип хробака: огорнутий курявою слід сунув крізь дюни прямісінько до кряжу.

— Доволі великий, — сказав Пол.

Від краулера під ними долинав гуркіт. Він повернув гусениці, наче гігантська комаха і задеренчав у бік скель.

— Погано, що не вдасться врятувати транспортер, — прошипів Пол.

Ґурні зиркнув спершу на парубка, а потім перевів погляд назад, де посеред пустелі диміли уламки збитих фрименськими ракетами транспортера та орнітоптерів. Його пронизав гострий біль за загиблими тут людьми — його людьми.

— Твій батько більше переймався б людьми, яких міг би врятувати.

Пол важко поглянув на друга, а тоді повільно опустив очі. Зрештою він сказав:

— Вони були твоїми друзями, Ґурні. Я розумію. Але для нас вони все ж таки порушники кордонів, які могли побачити те, що не мали б бачити. Ти маєш розуміти.

— Я чудово все розумію, — сказав Ґурні. — І тепер мені цікаво побачити те, що я не мав би бачити.

Пол зиркнув на співрозмовника й побачив добре знайомий вовчий вищир на обличчі Галлека, від якого на підборідді напнувся атраментовий шрам.

Ґурні кивнув на пустелю під ними. Куди не глянь, фримени працювали коло чогось. Здається,