Дюна - Френк Херберт
Хара із сердитим зітханням усілася на подушки й похмуро зиркнула на дитину.
— Аліє, — звернулася Джессіка до дочки.
Дівчинка підійшла до подушки біля Джессіки й, умостившись на ній, узяла матір за руку. Тілесний контакт відновив взаємний обмін інформацією, який вони здійснювали ще до того, як Алія народилася. Це не були спільні відчуття — хоча вони також виникали, якщо дівчинка доторкалася до Джессіки, коли та змінювала пряну отруту для церемоній. Це було чимось значно більшим — безпосереднє сприйняття іншої живої іскри, настільки гостре й колюче, що на рівні симпатичної нервової системи вони зливалися воєдино.
Офіційним тоном, яким належало звертатися до членів синового сімейства, Джессіка сказала:
— Субах уль кухар, Харо. Як почуваєшся ти цієї ночі?
З такою самою традиційною формальністю жінка відповіла:
— Субах ун нар. Зі мною все добре, — її слова звучали монотонно. Хара знову зітхнула.
Джессіка відчула, що Алії весело.
— Ганіма[62] мого брата гнівається на мене, — прошепелявила Алія.
Джессіка відзначила слово, яке вжила Алія стосовно Хари — ганіма. У мові фрименів це слово означало «щось здобуте в бою»; додатковий відтінок значення вказував, що це «щось» більше не вживали на позначення чогось іншого — якоїсь прикраси, наконечника стріли, що використовується як тягарець для штори.
Хара сердито зиркнула на Алію.
— Не намагайся мене образити, дитино. Я знаю своє місце.
— Аліє, що ти накоїла цього разу? — запитала Джессіка.
Відповіла Хара:
— Вона сьогодні не тільки відмовилася гратися з іншими дітьми, але й улізла, куди…
— Я сховалася за драпіруванням і спостерігала за народженням дитини Субаї, — заговорила Алія. — Це хлопчик. Він усе плакав, плакав, плакав. Оце так міцні в нього легені. Коли він вже наплакався…
— Вона підійшла й доторкнулася до нього, — перебила дівчинку Хара, — і він припинив плакати. Усі знають, що фрименське дитя, якщо воно на січі, має вдосталь виплакатися під час народження, бо більше не повинне буде плакати, аби не видати нас під час харджу.
— Він удосталь наплакався, — сказала Алія. — Я просто хотіла відчути його іскру, його життя. От і все. І коли він також відчув мене, то перехотів плакати.
— Це лише примножить пересуди серед людей, — вигукнула Хара.
— Хлопчик Субаї здоровий? — запитала Джессіка. Вона бачила, що Хару щось сильно тривожить, і хотіла зрозуміти, що саме.
— Усі матері кажуть, що здоровий, — відповіла Хара. — Вони знають, що Алія не нашкодила хлопчикові. Вони не сердилися, що Алія до нього доторкнулася. Карапуз миттєво сів і світився від щастя. Тут інше… — Хара знизала плечима.
— Уся справа в дивності моєї дочки, так? — запитала Джессіка — У тому, що вона говорить про речі з давноминулих днів, яких дитина її віку просто не може знати.
— Звідки вона знає, як виглядала дитина з Бели Теґейзе? — вимогливо запитала Хара.
— Але ж він схожий! — вигукнула Алія. — Хлопчик Субаї точнісінько такий, як син Міти, що народився перед самим відбуттям.
— Аліє! — прикрикнула Джессіка. — Попереджаю тебе!
— Але ж, мамо, я бачила, і це правда й…
Джессіка похитала головою, помітивши ознаки стурбованості на обличчі Хари. «Кого я породила? — спитала себе Джессіка. — Дочку, яка з народження знала все, що знала я… і навіть більше: усе, що відкрили перед нею в коридорах часу Превелебні Матері всередині мене».
— Питання не тільки в тому, що вона говорить, — сказала Хара. — Є ж іще її вправи: сяде собі та й витріщиться на скелю, тільки м’язик біля носа й ворухнеться або на пальці, або…
— Це тренування Бене Ґессерит, — відказала Джессіка. — Ти знаєш про це, Харо. Ти ж не станеш відмовляти моїй дочці в її спадку?
— Превелебна Матір, вам відомо, що ці штуки нічого для мене не означають, — відповіла Хара. — То все люди з їхніми пересудами. Я відчуваю в них небезпеку. Вони кажуть, що твоя донька — демон і що інші діти відмовляються з нею гратися, що вона…
— У неї мало спільного з іншими дітьми, — сказала на те Джессіка. — Але вона не демон. Просто…
— Звісно, що не демон!
Джессіку дуже здивувала пристрасть у голосі Хари й вона опустила погляд на Алію. Здавалося, дівчинка повністю занурилася у власні думки, неначе випромінювала… очікування. Джессіка знову перевела погляд на Хару.
— Я поважаю те, що ти член родини мого сина, — сказала Джессіка. (Алія ворухнулася під її рукою.) — Ти можеш відкрито говорити про все, що тебе хвилює.
— Я більше не буду членом родини вашого сина, — промовила Хара. — Я чекала так довго заради моїх синів, заради особливих тренувань, які вони проходять як діти Муад’Діба. Це та дрібниця, яку я можу дати їм, відколи збагнула, що не розділю з вашим сином ложа.
Знову тепла, майже напівсонна Алія заворушилася.
— Однак ти могла б стати гарною подругою моєму синові, — сказала Джессіка й додала подумки, бо постійно міркувала про це: «подругою… але не дружиною». А вслід за цією думкою вона наблизилася до основи, до пекучого болю, який викликали в неї перешіптування на січі, ніби союз її сина з Чані став чимось постійним — шлюбом.
«Я люблю Чані», — подумала Джессіка, але відразу ж нагадала собі, що любов повинна відступити перед монаршою доцільністю. Королівські шлюби укладають з інших причин, а не з любові.
— Гадаєш, я не знаю, що ти намислила для свого сина? — запитала Хара.
— Це ти про що? — з притиском уточнила Джессіка.
— Ти маєш намір об’єднати племена під його правлінням, — сказала Хара.
— Хіба це погано?
— Я бачу в цьому небезпеку для нього… й Алія — частина цієї небезпеки.
Дівчинка міцніше пригорнулася до Джессіки. Вона вже розплющила очі й тепер уважно вивчала Хару.
— Я бачила вас двох разом, — сказала Хара, — бачила, як ви торкаєтеся одна одної. Алія — плоть від плоті моєї, бо вона сестра того, кого я вважаю братом собі. Я приглядала за нею та берегла її відтоді, коли вона була лише немовлям. З першої разії. Я багато чого бачила, пов’язаного з нею.
Джессіка кивнула, відчуваючи, як зростає тривога Алії, що сиділа поряд із нею.
— Ти знаєш, про що я, — продовжила Хара. — Те, що вона від початку
