Дюна - Френк Херберт
Його матір якось сказала: «Людей пізнаємо — принаймні деяких із них — за тим, що вони думають про тебе».
«Певно, я прокидаюся», — подумав Пол. Адже це відбулося. Леді Джессіка, яка була тепер Превелебною Матір’ю фрименів, промовила ці слова, й вони увійшли в реальність.
Пол знав: Джессіка боялася релігійного зв’язку між ним і фрименами. Їй не подобалося, що люди й січі, й грабенів називали Муад’Діба «Він». Матір опитувала племена, розсилала своїх шпигунок-Сайядін, збирала їхні відповіді й аналізувала їх.
Вона процитувала йому приказку Бене Ґессерит: «Коли релігія і політика мандрують в одній колісниці, вершники вірять, що ніщо не може стати їм на заваді. Їхній рух стає нестримним — щораз швидше, швидше, швидше. Вони відкидають усі думки про перешкоди й забувають, що людина в сліпій гонитві помічає провалля лише тоді, коли вже запізно».
Пол пригадав, як сидів у материних покоях у внутрішній кімнаті, закритій темними завісами, на яких виткано сюжети фрименської міфології. Він сидів там і слухав її, зауваживши, що вона ніколи не припиняє спостерігати — навіть коли опускає очі. На її овальному обличчі та в кутиках вуст з’явилися нові зморшки, але волосся досі було кольору полірованої бронзи. Широко посаджені зелені очі зникли під всеохопною синявою прянощів.
— У фрименів проста й практична релігія, — казав він.
— У релігії нема нічого простого, — попередила матір.
Але Пола, який досі бачив туманне майбутнє, що нависало над ними, охопив гнів. Він зумів сказати лише одне:
— Релігія об’єднує наші сили. Це наша містична сила.
— Ти навмисне культивуєш цю атмосферу, гонор, — напосідала вона. — Ти ніколи не припиняєш промивати їм мізки.
— Ти сама навчила мене цьому, — відбивався він.
Того разу їхній розмові не бракувало ні аргументів, ні суперечок. Це сталося в день церемонії обрізання маленького Лето. Пол розумів частину причин, з яких вона засмучена. Вона так і не прийняла його зв’язок — «парубоцький шлюб» — із Чані. Але Чані народила сина Атрідів, і Джессіка не могла відштовхнути дитину й матір.
Зрештою, Джессіка заворушилася під його поглядом і мовила:
— Ти гадаєш, я жахлива матір.
— Звісно ж ні.
— Я бачу, як ти дивишся на мене, коли я з твоєю сестрою. Ти не розумієш, що з нею.
— Я знаю, чому Алія інакша, — відповів Пол. — Вона ще не народилася і була частиною тебе, коли ти видозмінила Воду Життя. Вона…
— Ти нічого про це не знаєш!
І Пол, раптом утративши здатність висловити знання, отримані поза часом, лише відповів:
— Я не вважаю тебе жахливою.
Помітивши його смуток, Джессіка мовила:
— Є дещо важливе, сину.
— Так?
— Я люблю твою Чані й приймаю її.
«Це було насправді, — мовив сам до себе Пол. — Не часткове бачення, яке може бути змінене викрутами часу в мить свого народження».
Ця певність дала йому нову опору у світі. Шматочки міцної реальності почали проникати в його свідомість крізь сон. Раптом він збагнув, що перебуває в хайрезі, пустельному таборі. Чані встановила їхній диститент на піску, щоб було м’якше. Це означало тільки те, що Чані поруч — Чані, його душа, Чані, його Сіхая, солодка, немов пустельна весна, Чані повернулася з пальмових гаїв на далекому півдні.
Тепер він пригадав, як вона співала йому пустельну колискову перед сном.
— О, моя душе,
раю не шукай цієї ночі,
клянусь Шай-Хулудом,
ти туди дістанешся,
слухаючи моє кохання.
А ще вона співала пісню закоханих, які йдуть по піску, й ритм її скидався на шурхотіння піску серед барханів під їхніми ногами:
— Розкажи мені про свої очі,
і я розкажу про твоє серце.
Розкажи мені про свої ноги,
і я розкажу про твої руки.
Розкажи мені про свій сон,
і я розкажу про твою невсипущість.
Розкажи мені про свої бажання,
і я розкажу про твої потреби.
З іншого намету долинало бренькання балісета. І Пол подумав про Ґурні Галлека. Знайомий інструмент нагадав йому про Ґурні, обличчя якого він бачив у банді контрабандистів. Але давній друг не помітив його, не міг помітити чи взагалі дізнатися про нього, щоб випадково не привести Харконненів до сина вбитого ними Герцога.
Та стиль нічної гри, чіткість, із якою пальці торкалися струн балісета, змусили Пола подумати про справжнього музику. То був Чатт Стрибун, капітан федайкінів, ватажок загону смертників, що охороняв Муад’Діба.
«Ми в пустелі, — пригадав Пол. — У центральному ергу поза зоною досяжності харконненівських патрулів. Я тут, щоб пройти по піску, приманити творця та вправно осідлати його — і так повністю стати фрименом».
На поясі він намацав маулю-пістоль та крис-ніж. Відчув тишу, що оточувала його.
То була особлива передранішня тиша, коли нічні птахи вже змовкли, а денні створіння ще не повідомили про пробудження своєму ворогові — сонцю.
— Ти маєш їхати над піском при світлі дня, аби Шай-Хулуд бачив і знав, що ти не боїшся, — пояснив Стілґар. — Тому сьогодні ми перевернемо час і спатимемо вночі.
Пол тихо сів, відчуваючи нещільне прилягання дистикоста до тіла й затінок диститенту. Та як би тихо він не рухався, Чані почула його.
Вона — ще одна тінь — заговорила до нього з мороку намету:
— Світанок іще не настав, коханий.
— Сіхая, — мовив він із усміхом у голосі.
— Ти називаєш мене пустельною весною, — сказала вона, — але сьогодні я твоє стрекало. Я — Сайядіна, яка стежить за дотриманням обряду.
Пол заходився припасовувати дистикост.
— Якось ти процитувала мені слова з Кітаб аль-Ібара, — мовив він. — Ти сказала таке: «Жінка — твоє поле. Іди до свого поля й обробляй його».
— Я матір твого первістка, — погодилася вона.
У сірості світанку він побачив, як вона, повторюючи його рухи, застебнула дистикост для відкритої пустелі.
— Відпочинь, наскільки зможеш, — сказала вона.
Почувши кохання в її голосі, Пол ніжно її передражнив:
— Сайядіна-спостерігачка не повинна застерігати чи попереджати кандидата.
Вона ковзнула до нього й торкнулася його щоки долонею.
— Сьогодні я і спостерігачка, й жінка.
— Варто було передати цей обов’язок комусь іншому.
— Чекання — це ще гірше, — відказала вона. — Краще вже я буду з тобою.
Перш ніж застебнути
