Сплячі красуні - Стівен Кінг
А ще були Збори. Спершу раз на тиждень, потім двічі, і тривали годину або дві. Хоча вони виявилися надзвичайно важливими для здоров’я і добробуту жінок, які мешкали в Нашому Місці, почалося це майже випадково. Першими учасницями були пані, які в старому світі називали себе «Книжковим клубом першого четверга». В новому вони збиралися в супермаркеті «Шопвел», і справа пішла на диво добре. Для початку й без якоїсь книжки в них виявилося достатньо тем для обговорення. Дороті, Бланш, Маргарет і сестра Маргарет Ґейл сиділи на складаних стільцях у вестибюлі крамниці, теревенячи про все, за чим вони сумували. До таких речей належала свіжа кава і помаранчевий сік, кондиціонери, телевізор і вивезення сміття, інтернет і змога просто ввімкнути телефон і подзвонити друзям. Утім, найбільше — і з цим погоджувалися всі — вони сумували за чоловіками. До гурту почали прибиватися молодші жінки, і їх радо приймали. Вони балакали про пустку, що виникла в їхньому житті, про ту порожнечу, яку до того займали їхні сини, племінники, батьки, дідусі… та їхні чоловіки.
— Дозвольте мені, дівчата, вам дещо сказати, — промовила Рита Кумс якось на Зборах під кінець того першого літа… на той час їх відвідувало вже майже чотири десятки жінок.
— Для декого з вас це прозвучить надто відверто, та мені однаково. Я сумую за доброю нічною їблею по п’ятницях. На початку наших стосунків Террі занадто швидко спускав курок, але після того, як я його підучила, він набрався вправності. Бували ночі, коли я мала два маленьких і один великий прихід, перш ніж він вистрелював зі свого револьвера. А потім? Спиш собі, як дитина!
— У тебе що, пальці не працюють? — запитав хтось під загальний регіт.
— Ще й як! — відбрила Рита. Вона також реготала, щоки червоні, як яблука. — Але ж, любонько, це зовсім не те!
Цим вона заробила собі хвилю щедрих аплодисментів, хоча кілька жінок — наприклад миршавенька дружина Фріца Мешаума, — утримались.
Звичайно, сотнею різних способів ставили два великих питання. По перше, як вони опинилися тут, у Нашому Місці? І чому?
Що це, чари? Чи якийсь науковий експеримент, що пішов не так? Чи така Божа воля?
Продовження їхнього існування — це нагорода чи кара?
Чому саме вони?
Коли дискусія завертала в цьому напрямку, до неї часто включалася Кітті Мак-Дейвід; той кошмарний сон напередодні Аврори — темна постать, в якій вона якось впізнала королеву, і павутиння, що віялося з волосся цієї королеви — залишався живим у пам’яті Кітті, досі її навідуючи.
— Я не знаю, що робити, — казала вона. — Мушу я благати про прощення, чи що?
— Та ну нахер, — порадила їй Дженіс Котс. — Оскільки Папи Римського, щоб видавав свої постанови, тут нема, ти можеш робити все, що тобі схочеться, але сама я й надалі старатимуся робити все якомога краще. Що іншого, якщо чесно, ми можемо тут робити такого, щоб воно щось кардинально змінило?
Ця заява теж стала хітом у місцевої публіки.
Утім, це питання — що ж, курва, трапилося? — зачіпали знову й знову. Без якоїсь тривкої задовільної відповіді.
Під час одних Зборів (це було не менш як через три місяці після того, що Дженіс Котс подобалося називати Великим Переселенням) до них, сівши на п’ятдесятифунтовий мішок добрив у кінці приміщення, затесалася нова учасниця. Вона тихенько сиділа впродовж жвавої дискусії про те життя, яке вони зараз ведуть, а також обговорення новини про виявлення на місцевому складі поштової служби «Ю-Пі-Ес» дев’яти ящиків «Лунапедс», в яких містилися багаторазові прокладки.
— Більше не треба чикрижити майок, щоби було що запхати собі в труси у певні дні місяця, — піднесено раділа Нелл Сіґер. — Алілуя!
Під кінець зборів розмова спрямувалася — як це завжди бувало — на те, за чим вони сумують. Ці балачки майже завжди викликали сльози за хлопцями і чоловіками. Утім, більшість жінок казала, що вони, у всякому разі поки що, почуваються так, наче скинули з себе якийсь тягар. Відчувають полегшення.
— То ми закінчили, пані? — запитала того дня Бланш. — Чи хтось має пекуче бажання ще чимсь поділитися, перш ніж ми знову повернемося до роботи?
Піднялася маленька рука з пальцями, запорошеними крейдою різних кольорів.
— Так, любонько, — промовила Бланш. — Ти новенька, авжеж? І дуже низенька. Ти не проти встати?
— Просимо! — загукали жінки, обертаючись, щоб роздивитися.
Нана Ґірі підвелася на рівні й обтрусила собі долоні об перед майки, яка була вже вельми заношеною й обстріпаною на рукавах… але досі її улюбленою.
— Моя мама не знає, що я тут, — сказала вона, — то я надіюся, їй ніхто не розкаже.
— Золотко, — промовила Дороті Гарпер. — Тут, як у Лас-Вегасі: про що ведеться в Жіночий Час, в Жіночому Часі й залишається.
Це викликало легке хихотіння, але дівчина в рожевій вилинялій майці навіть не усміхнулася.
— Я тільки хочу сказати, що сумую за моїм татом. Я пішла в перукарню Пірсона і знайшла там його лосьйон після гоління — «Дракар Нуар» називається — я його нюхала і плакала.
У вестибюлі супермаркету запала мертва тиша, яку порушували тільки окремі схлипування. Пізніше з’ясувалося, що Нана була не єдиною, хто сходив до полиць із засобами після гоління в чоловічій перукарні Пірсона.
— Гадаю, це все, — сказала Нана. — Просто… я сумую за ним і мені хотілося б побачити його знову.
Їй зааплодували.
Нана сіла, сховавши в долонях обличчя.
4
Наше Місце не було безхмарною Утопією. Тут траплялися сльози, незрідка сварки, а в перше літо сталося вбивство самогубство, яке шокувало їх усіх, бо було абсолютно безглуздим. Мора Данбартон, ще одна втікачка із Дулінгського виправного закладу в колишньому світі, задушила Кейлі Ролінз, а потім і сама себе позбавила життя. Це Котс привела Лайлу те побачити.
Мора висіла в петлі, підв’язаній до іржавої поперечини гойдалки на чийомусь задньому подвір’ї. Кейлі знайшли в тій кімнаті, де удвох жили коханки, мертву в спальнім мішку, з сірим обличчям і поплетеною кривавою філігранню склерою
