Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Андрію?!..

Селектор майже нічого не залишав від її голосу, дзвінкого, дівочого. Приглушене безбарвне рипіння.

— Зі мною все нормально, — менше бреши, добре?.. хоча порівняно з усім тим, що вона встигла собі навигадувати за цю добу — так, напевно, все більш-менш. — Інко, тут серйозне непорозуміння. Подзвони Ані… і Сергію Полтороцькому.

Останнє ім’я виникло спонтанно, ще мить до того Андрій геть про нього не думав, але ж справді: якщо хтось і здатен швидко і якісно витягти мене звідси, то це він, представник влади й людина зі світовим іменем, незламний бульдозер і справжній друг.

Іннині вуста ворухнулися, а звук долинув трішки пізніше, не потрапляючи в синхрон:

— Добре… тільки в мене відібрали мобільний, сказали, повернуть після експертизи, це тижнів за два… та я знайду їхні номери де-небудь… хто може знати?

Які ж ми довбні, подумав Андрій, знайшли що обговорювати в кімнаті для побачень, де все записують і прослуховують, ну добре Інка, вона зроду не мала справи з цими службами, мабуть, ніколи й не замислювалася, що вони існують на світі, вона взагалі мало що знає про життя, крім своїх квітів… Але ж ти міг подумати головою, перш ніж давати їй доручення. А що як її взагалі не випустять звідси?!

— Як діти?

— З Оленою Іванівною… вона до нас переїхала поки що на повний день, каже, на скільки буде потрібно.

— Відправимо її потім відпочити на острови… Діти знають?

— Що ти зник?.. Філ прочитав в інтернеті. Я йому вже телефонувала, що ти знайшовся. А дівчаткам ми не сказали.

— Добре.

В її зашкельній постаті було не більше реальності, ніж якби я просто нафантазував її через самотність; це ж Інна, Андрій усе життя не міг повірити, що вона жива і справжня, лише стиснувши в обіймах, поцілувавши у теплий кінчик носа. Про що з нею ще балакати? Запитати, чи й справді вона могла опинитися там? Запевнити, що я не робив того, в чому мене обвинувачують? І ти здатен припустити як варіант, як імовірне і вірогідне, що Інка не знає, сумнівається, не вірить?..

Знову порух ненафарбованих дівочих уст:

— Андрію…

Вона вже мовчала, стиснула губи в невидиму ниточку, коли він почув, нарешті, запитання:

— Де ти був?

— Ви ж самі бачите, Андрію Ігоревичу, як усе сумно. Ви не лише не маєте алібі — ви навіть відмовляєтеся повідомити, де були весь цей час. Близько сорока годин: від вашого зникнення і аж до затримання безпосередньо біля…

— Я не відмовляюся. Але я говоритиму в присутності адвоката.

— Ви розумієте, що від ранку неділі вас розшукували всі відповідні служби міста? І ми вас розшукували, я особисто вийшов на роботу в неділю. З вашого боку було б логічно і по-людському сказати, принаймні в загальних рисах, де ви були. Далі мого кабінету ця інформація інакше ніж під грифом «таємно» не піде, обіцяю… якщо ви раптом не бажаєте публічності, боїтеся, щоб не довідалася дружина…

От же ж сволота. Андрій стиснув під столом кулаки, потім повільно розтиснув; головне спокійно, не потрібно емоцій, жодним чином не відступати від обраної тактики:

— Пані Гримальській уже повідомили?

Слідчий наморщився. Він узагалі вже давно перестав усміхатись, і ямочки безслідно зникли з його щік.

— Ваша Гримальська Ганна Сергіївна поза зоною. Намагаємося зв’язатися. Зрозумійте, Андрію Ігоревичу, людина, якій нема чого приховувати, нічого і не приховує. Ви зараз відверто граєте проти себе, і я вам наполегливо раджу не затягувати цієї гри.

— Невже для вас складно — знайти людину? Навіть якщо в неї мобільний не на зв’язку?

— І ще одна порада: не намагайтеся нас переграти, взяти на «слабо» і таке інше. Дуже вже це у вас виходить наївно… інженере людських душ. Буде вам адвокат. Державного захисника ми готові надати протягом години. Але вам усе одно не буде чого сказати — крім правди. Ви ж мовчите через відчай, Андрію Ігоревичу… Де ви зберігали вибухівку?

Останнє запитання пролунало несподівано різко, мов обіцянка удару, і Андрій здригнувся, і зненавидів себе за це. Не починати виправдовуватися. Мовчати. Викликати сюди Аньку вони, звісно ж, не збираються, та, можливо, Інна… якщо вони її відпустили, а не замкнули в сусідній камері, адже мені про це відразу не скажуть, притримають, як останній козир у рукаві…

— З дитинства захоплюєтесь? — поцікавився слідчий. — Хлопчиськам подобається: селітра, перекис ацетону… на позір суто наукова допитливість, експеримент, прагнення пізнавати, дорослі навіть часом підтримують… а насподі — прагнення руйнувати, руйнувати дощенту. Темний древній інстинкт. Чи просто хуліганство?

Андрій усміхнувся:

— Звідки ви знаєте… про селітру?

— Та всі про це знають. Ви ж відома людина. Ось, навіть у газетах пишуть…

Поглянув упівока: це ж треба, справді. За що Андрій завжди любив провінційну пресу — в її надрах раз по раз траплялися самородки, які не лінувались докладати непомірних зусиль до того, що щиро вважали справжньою журналістикою. Оце якась дівчинка поїхала до школи, розшукала моїх учителів, і навіть фізрука, це скільки ж йому зараз років… і як його звати?.. не пам’ятаю. А він, виявляється,