Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
А це, своєю чергою, по-справжньому небезпечно.
Усвідомлення цієї конкретної небезпеки раптово впало на нього всією своєю вагою, і Андрій завертівся на нарах, шукаючи стерпну позицію для зламаних ребер, а потім плюнув і сів, долаючи біль. Так, це серйозно, і навіть більш ніж. Саме до цього вони і підводять, чудово розуміючи розташування сил. Поки я тут, можна розраховувати на увагу правозахисних організацій, на розголос у ЗМІ, на підтримку світової літературної спільноти… Але версія з божевіллям безпрограшна, тому що їй повірять усі.
Від кожного письменника всі довкола потай чекають, що він рано чи пізно збожеволіє. Цього зазвичай не стається: у нашій професії набагато більше раціо, самодисципліни і тверезого розуму, ніж усі звикли вважати. Та коли ж ти справді працюєш на межі, вибудовуєш свою літературну реальність із власного і чужого досвіду, зі спостережень, пропущених крізь авторську призму, і, на рівних умовах, з фантазій та снів, — з погляду обивателя, та й не лише його, до божевілля ти спокусливо близько, рукою сягнути, непомітно ступити ледь-ледь убік.
Ніхто не здивується. Надто коли тобі тридцять сім.
У вікні, звичайному вікні без жодних ґрат, вочевидь куленепробивне скло, починало сіріти; один-єдиний раз у житті я дотягнув без сну до світанку, і було це тринадцять років тому, коли Інка просто всміхнулася у відповідь і не промовила нічого, але, господи, як вона тоді всміхнулася… Якщо вони їй щось зроблять, я ж і справді з’їду з глузду. І якщо матиму таку можливість, підірву, спопелю, зрівняю з землею цю будівлю з усіма, хто тут закономірно чи випадково опиниться. Я справді на таке здатен, з несильним досвітковим подивом констатував Андрій, вони не так уже й багацько про мене вигадали.
Сірий квадрат світлішав; дуже хотілося підійти до вікна, притулитися чолом до скла — поки не бачать менти, поки хропить підсадний Володя… просто постояти біля вікна. Поки є час — заспокоїтись, опанувати себе і продумати, як поводитися надалі, щоб не дати їм шансу. Андрій уже почав був виконувати необхідний для цього ланцюжок рухів: опустив здорову ногу з нар, уперся в підлогу…
І почув, як плавно, майже не ляскаючи, прокручується в замку ключ.
* * *Відчувши крізь щільну тканину смак річкового повітря, він спробував був побігти, адже все одно втрачати вже було нічого. Скориставшись із того, що його конвоїри явно розслабилися, забули про таку можливість — зненацька рвонувся з хрускотом і болем, зацідив найближчому під дихало скутими руками, а від другого, здається, вислизнув, і помчав кудись, зриваючи з голови мішок і позбуваючись кляпа. Побачив ланцюжок тремтливих вогнів попереду і встиг закричати, заволати на весь голос, прорізаючи лементом досвітню млу.
Я втік би. Я б зумів відірватися — якби мав, як завжди, скільки себе пам’ятаю, все своє свідоме, всуціль літературне життя, — свій час.
Але час один на всіх. І вони, здорові треновані хлопці, яких напередодні ніхто не лупцював до напівсмерті, завиграшки його наздогнали, повалили на землю, копаючи і матюкаючи, скрутили руки вже за спиною, всадили в рота кляп, проштовхуючи всередину до блювотного позиву і рвучи губи, і затягнули мішок на голові, перетиснувши шию так, що він майже не міг дихати.
У цьому місті немає річки, хтозна чого подумав Андрій. Колись була, але її давно-предавно сховали під землю.
Його знову заштовхнули до машини і знову кудись везли, і не було ні найменшої можливості простежити напрямок чи бодай відстань — не знаючи швидкості і геть не відчуваючи часу. Втрата цієї іманентної, такої необхідної для життя властивості була найприкрішим, хоч аж ніяк не найстрашнішим з усього, що його спіткало.
Йому нічого не сказали, навіть не скомандували збиратися чи принаймні підвестися. Просто зірвали з нар, фахово знезвучивши і знерухомивши, миттєво і злагоджено, не розбудивши, здається, співкамерника Володю. І спершу Андрій навіть не опирався — з одного боку, щоб приспати пильність, чим і намагався потім відчайдушно скористатися, а з іншого — йому раптом стало цікаво. Куди, навіщо, чому отак ось? Цей нічний візит випадав із системи, зі стилістики, з їхньої ж тактики, що він її встиг для себе відтворити і обмислити, щоб розробити зустрічну власну. А вони збиралися цілеспрямовано і дозовано впроваджувати в життя версію про моє божевілля, безпрограшну, красиву… і я досі не придумав, як можу реально їй протидіяти. Що змінилося? Що і якої миті пішло не так?
А злякався він згодом — коли, виводячи з будівлі, йому накинули на голову якийсь мішок, спершу здалося — поліетиленовий, що не пропускає повітря. Хоча ні, не можна сказати, що злякався. Просто раптом зрозумів з усією дзвінкою очевидністю: мене везуть убивати. І таки вб’ють.
Він і досі майже не сумнівався в цьому. Мало чого їм простіше і вигідніше вивезти живу людину, а не труп.
Накрила несамовита втома, і, скрутившись на тремтливому, теплому від мотора металі, Андрій заснув.
* * *— Смішний, — мовила Інна. — Весь у саднах, наче хлопчисько побився.
— Ну, припустімо, в цій бійці я мав мало шансів, — озвався Андрій трохи ображено.
Будь-яка на її місці мінилась би на лиці, сплеснула б руками і кинулась омивати рани, голосячи і плачучи. Але ти одружився з цією ось, якій, бачте, смішно.
— Як ти знайшла Сергія?
— Ти здивуєшся. Просто зателефонувала до нього в приймальню, за номером гарячої лінії. І уявляєш, він сам узяв слухавку! А я
