Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Я б на твоєму місці шукав через театр.

— Вважаєш, вони б дали номер хтозна-кому? А коли це якась божевільна дівчинка-шанувальниця?

— А ти, Інко, і є божевільне дівчисько. Як діти?

— Усе добре. Чекають на тебе. Ну годі, сідай і підставляйся, оброблю зеленкою.

— З глузду з’їхала? Я ж маю до Барселони летіти. Май совість, перекисом масти…

Маленькі й ніжні Інчині пальці, невагомі дотики… що ж так боляче, чорт? Але ж і боляче!..

Андрій здригнувся і сіпнувся, незграбним судомним рухом, як це часто буває, коли випадаєш назад у яву, в миршаву реальність. Кліпнув, кумекаючи, гамуючи розчарування, точнісінько, як це часто траплялося в дитинстві: ось вона, нова банка згущеного молока, з синьо-білими трикутниками по колу, і встромляється з розмаху консервний ніж, і з’являється перша крапелька… наснилося. Звична річ, але як же прикро і шкода.

Поступово з’являлася різкість, збиралися в сяку-таку подобу системи розсипані думки. Приспали мене вочевидь штучно, певне, якийсь газ, тому й такий яскравий реалістичний сон, тому я і не прокинувся, коли ми приїхали — хтозна-куди.

Пробудження не найприємніше, але сам його факт доводить принаймні, що я навіщось досі живий.

Він лежав уже на чомусь нерухомому і твердому — нари, ліжко? — а навколо знову була напівтемрява непристойно подовженого (чи вже наступного?) світанку. Опершись на лікті, Андрій зрозумів, що тут просто не було вікна; точніше, під самою стелею видно було край віконниці й вузьку смужку скла, що виправдовувала, мабуть, відсутність штучного освітлення. Не підвал, а напівпідвал, невелика втіха. Де? Навіщо?..

Він сів і роззирнувся, шукаючи ознак казенщини: в’язничної камери чи, можливо, лікарняної палати, — нічого такого, приміщення нагадувало радше закинуту катівню чи, точніше, підсобне приміщення якоїсь давно і назавжди зачиненої крамниці.

Канапа з обдертим дерматином, порожня тумбочка без дверцят, купа сплющених картонних коробок, у кутку тріснуте відро, запліснявіла ганчірка і віник, при вході чиясь бура роба на цвяху.

Зате двері — хороші та нові, залізні, без ознак замка зсередини.

А зараз поміркуймо логічно. Навіщо їм було везти мене сюди? Вибивати зізнання, примушувати щось підписати — перед смертю під час спроби втечі? Якийсь треш, мало що дешевий, та ще й геть позбавлений сенсу. Треш — це завжди гра; чи здатні вони на гру такого штибу, на таке переконливе інсценування?.. навряд. У їхній системі все занадто по-серйозному.

Та ж скидається на те, що мене викрали, приголомшено подумав Андрій. Отак собі нахабно викрали просто з-під носа у звитяжних органів. Але хто? Кому ще я аж так потрібен — людина, підозрювана в організації масштабного теракту? Справжнім терористам? Родичам загиблих?.. Чи, може, в мене виявилися читачі в певних структурах, які мають і відповідні можливості, і достатньо авантюризму?

Стало смішно; спроба засміятися відгукнулася кашлем і різким болем у грудях. Тому і кроки за дверима, мали ж бути кроки, і клацання замка він проґавив. Крізь пелену набіглих сліз вирізнив у напівтемряві масивну людську постать, утер очі і випростався назустріч.

— Живий? — поцікавився акторський баритон Сергія Володимировича Полтороцького.

— Твоя Інка знайшла куди дзвонити. Я у тій приймальні буваю раз на п’ятирічку, а слухавки взагалі ніколи не беру… А тут Сонька відпросилася, воно деренчить, і стрельнуло раптом дізнатись, а чого народ від мене хоче, га? А там твоя дружина.

— Як ти мене знайшов?

— Та що там тебе шукати…

Полтороцький обдивився навколо, міркуючи, куди б його сісти, намірився був на тумбочку, але забракував, мабуть, вирішив, що таки занадто хитка, і гепнувся на канапу поруч з Андрієм. Виник острах — першої миті він пересилив і радість, і подив, — що той за звичкою полізе обійматись і остаточно доламає ребра. Андрій завбачливо звівся на ноги.

Сергій Полтороцький дивився на нього незвично знизу, і в цьому ракурсі його обличчя здавалося ще масивнішим, нагадуючи кам’яного божка з островів. Дивно важкий погляд.

— Сідай, Андрійку. Треба поговорити.

— Може, не тут?

— Воно-то, може, й можна… але краще тут.

Андрій глипнув у бік виходу: двері були й надалі зачинені, вороновані та гладенькі, без натяку на клямку чи замкову щілину. Як Полтороцький взагалі сюди ввійшов? Хто його впустив?

Своїми габаритами він займав на канапі занадто багато місця — як завжди. Андрій сів на краєчок тумбочки; вона рипнула і похитнулася, але витримала його вагу.

— Сергію, про що поговорити?

— Та мало про що… час ми маємо.

Він повернув голову, щоб зустрітися поглядами, і повторив:

— Дякувати Богові, тепер усі ми маємо час.

А може, це триває той-таки хімічний сон, подумав Андрій, бувають же такі ось серійні, внутрішньо логічні, з численними пробудженнями… Нічого начебто не відбувалося, проте атмосфера електрично згущувалася, стаючи дедалі сюрреалістичнішою, і в постаті Полтороцького з кожною його мовчазною миттю залишалося чимраз менше людського.

— Сергію, ти Інці зателефонував про те, що знайшов мене? нервується ж. Та й діти…

— Дуже ти про дітей думав. Коли оце от.

— Що?

Полтороцький мовчав. І починав стиха сопіти, немов великий ображений карапуз, цю його звичку Андрій помітив давно — таємну, що