Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Тієї миті ми з нею перебували поруч, одне навпроти одного, між нами було не більше ніж півметра, я стояв обличчям до готелю, а вона, відповідно, спиною… Її мало би жбурнути вибуховою хвилею просто на мене і теж, ясна річ, оглушити, таку лялькову і тендітну… Чому ж тоді її також не заарештували? Тоді, недовгою дорогою до заґратованої машини, я був сам. Чи її забрали раніше, повели в іншому напрямку? Треба у них запитати… так, і нарватися знову на ритуальне «запитання тут ставимо ми».

А він мав чимало запитань. І насамперед вони стосувались часу: життєво важливим здавалося негайно довідатися, котра година, яке сьогодні число і якого місяця, який рік і день тижня? Авжеж, ні про що таке, що загрожувало діагнозом, він прямо не запитував, але певну інформацію встиг зчитати з перекидного календаря на столі, з кособоких закарлюк у шапці протоколу, з уривків розмов оспалих ментів один з одним: от же ж, зараза, понеділок, день важкий, ні фіга собі тиждень починається…

Понеділок, першого жовтня. Отже, я пробув у позачассі близько доби: дика, алогічна конструкція, було б набагато очікуваніше повернутися в той самий момент, з якого випав тоді… смішно, можна подумати, нібито час хоч трохи кориться нашій логіці. З точнісінько такою ж імовірністю мене могло викинути в будь-який з тих часів, що розсипалися віялом і мерехтіли переді мною там, у позачассі… чи ні? Я нічого не знаю про це, тож перебирати, мов кольорові скельця, численні варіанти, імітуючи тверезе міркування, просто немає сенсу.

Непокоїло інше. Не вкладалося в систему, хоч і належало до тієї царини, де вона, система, існувала, де апріорі діяла нехай злочинна, та все ж людська логіка.

Понеділок.

Семеро дітей, сорок вісім дорослих… жертв могло бути і набагато більше. Якби — і це дуже просто, воно лежить на поверхні, плаває, пританцьовуючи, немов поплавець, — якби не понеділок, а неділя. У неділю готель був ущерть переповнений учасниками та гостями фестивалю, апогею культурного, та й узагалі всього життя цього міста, літературноцентричного донезмоги, до божевілля. Спробуй мислити як терорист, відкинувши особисті рефлексії, звичайну людську мораль, тобі це вдавалося дуже й дуже непогано, отже: якби вибух стався в неділю, він прогримів би на порядок потужніше і гучніше в усіх сенсах. У неділю, в цей же час, поки вони ще не роз’їхалися по своїх містах і країнах… резонанс міг бути і міжнародний. Чому ж?..

А що як не терористи — вони, до речі, завжди публічно беруть на себе відповідальність, і в твоїх кровних інтересах, щоб так воно й сталося, — та якщо не профі, а якийсь скажений одинак, на кшталт безробітного Андрія Марковича, щирий ненависник готелю, що ганьбить місто, і цій людині, навпаки, хотілося по змозі уникнути зайвих жертв… то дочекався би, виродок, поки закінчиться сніданок, щоб вони всі розійшлися у справах свого відрядження, пішли погуляти, показати місто своїм дітям!.. На біса — з самого ранку, рівно о восьмій?

Але у нього — в тебе? — могли просто збитися налаштування годинникового механізму. Від такого не застрахований ніхто, занадто це хистка і свавільна субстанція — час.

— Закуриш? — запопадливо поцікавився псевдобомж-Володя.

Захотілося все-таки лягти, відвернувшись головою до стіни, але виявилося, що це боляче, дуже боляче. Сто відсотків, зламали ребро.

— Це наша робота, Андрію Ігоревичу. Ви маєте розуміти. Загинули люди.

Добрий слідчий у штатському не мав квадратної пики, зате мав ямочки на щоках, вочевидь, вони в нього з юності, отоді й заходилися готувати його в добрі — в їхньому фаховому господарстві нічого не пропадає марно. Тільки ж нічого й нового не з’являється чортзна-скільки десятиліть поспіль.

Припустімо, але ж я теж знаю правила:

— Я говоритиму в присутності свого адвоката. Гримальська Ганна Сергіївна, дозвольте їй зателефонувати.

Красуня і розумниця Анька спеціалізувалася на авторському праві й тисячу разів казала, що не хоче мати нічого спільного з жодним криміналом, але ж заради мене можна, мабуть, поступитися принципами. А ще, йому розповідали, вона блискуче вела процеси з розірвання шлюбу, та цього Андрій точно вже не міг перевірити.

— І я маю зателефонувати дружині.

Якщо, згідно з їхніми оперетковими правилами, дозволять лише один дзвінок, то краще Аньці, вирішив Андрій. Вона зможе запустити медійну машину, підштовхнути інформаційну хвилю — те, що мені зараз потрібно найдужче. Інні та дітям вона теж зуміє повідомити правильно, пом’якшивши і згладивши все, що в цій ситуації можливо згладити і пом’якшити.

— Адвокатові ми повідомимо, — пообіцяв, усміхаючись, добрий. — А ваша дружина, Маркович Інна Валеріївна, вже тут.

Не зміг стриматися, здригнувся, підвів голову. Коли вони встигли? — якийсь, мабуть, спеціальний літак. І що ж їм від неї треба?!

— Пані Маркович тут від учора, — пояснив слідчий. — Прилетіла, щойно стало відомо про ваше зникнення. Ви ж знаєте, інформація була по всіх новинах…

Андрій не знав. Кивнув машинально, вже починаючи погоджуватися з усім, що йому кажуть; я читав, таке рано чи пізно стається з кожним, хто опиняється… Інка. Вона не має тут бути.

— Можливо, вам буде цікаво, — слідчий інтимно стишив голос. — За нашими даними, ваша дружина намагалася зупинитися в тому самому готелі… але в неділю зранку там не було вільних місць.

Вона сиділа за склом — жінка-пташка, гостре підборіддя на