Дюна - Френк Херберт

— Ви зробили жест до примирення, — сказав Пітер. — Правил було дотримано.

— Як на ментата, Пітере, ти надто багато базікаєш, — відказав Барон, подумавши: «Скоро мені доведеться позбутися його. Він уже майже пережив власну корисність». Барон кинув через усю кімнату погляд на свого ментата-асасина, затримався на тій його особливості, яку люди помічали першою: очі — темні щілини синього на синьому, без найменшої краплі білого.

Вищир розцвів на Пітеровому обличчі, нагадуючи гримасу маски під проваллями очей.

— Але, Бароне. Ніколи ще помста не була прекраснішою. Перед нами план найвишуканішої зради: змусити Лето проміняти Каладан на Дюну, не лишивши йому жодного вибору, адже це наказ Імператора. Ви такий дотепник!

— У тебе словесна діарея, Пітере, — від голосу Барона віяло холодом.

— Це тому, що я щасливий, мій Бароне. Тоді як вас… вас з’їдають ревнощі.

— Пітере!

— Ох-ох, Бароне! Як прикро, що ви не спромоглися розробити таку вишукану схему самостійно.

— Одного дня я придушу тебе, Пітере.

— Беззаперечно, Бароне. Добрі вчинки ніколи не забуваються, еге ж?

— Пітере, ти перебрав із верите[14] чи із семутою?

— Позбавлена страху правда дивує Барона, — обличчя Пітера перетворилося на карикатурно-похмуру маску. — Ах-ах! Розумієте, Бароне, я, як ментат, знатиму, коли ви відправите за мною ката. Ви стримуватимете себе, доки потребуватимете мене. Передчасні дії були б марнотратством, а від мене й досі є користь вашій милості. Я знаю, який урок дала вам чарівна Дюна — жодного марнотратства. Хіба ні, Бароне?

Барон продовжував дивитися на Пітера.

Фейд-Раута скорчився в кріслі. «Дурні суперечники! — подумав він. — Дядечко не вміє розмовляти зі своїм ментатом без суперечок. Мені що, немає чого робити, окрім як вислуховувати їхні чвари?»

— Фейде, — промовив Барон. — Коли я запросив тебе сюди, то наказав слухати та вчитися. Ти зробив якісь висновки для себе?

— Так, дядьку, — відповів юнак завбачливо улесливим голосом.

— Часом я захоплююся Пітером, — сказав Барон. — Я завдаю болю, коли це необхідно, а от він… присягаюся, він отримує від цього найвищу насолоду. Щодо мене, то мені навіть шкода бідного Герцога Лето. Лікар Юе скоро зрадить його, і так настане кінець Дому Атрідів. Лето точно дізнається, чия рука керувала згідливим лікарем… усвідомлення цього стане найгіршою миттю його життя.

— Чому б тоді вам не наказати лікарю всадити Герцогові кинджал під ребра? — поцікавився Пітер. — Це тихо та ефективно. Ви говорите про жаль, але…

— Герцог має знати, що саме я звершую його долю, — сказав Барон. — Інші Великі Доми також мають запам’ятати урок. Це приголомшить їх, тож я матиму більше простору для маневру. Необхідність очевидна, але вона не повинна конче подобатися мені.

— Простір для маневру? — Пітер глузливо всміхнувся. — До вас уже прикута увага Імператора. Ви діяли вельми нахабно. Одного дня Імператор направить легіон або два своїх сардаукарів сюди, на Ґ’єді Прайм[15], і так настане кінець барона Владіміра Харконнена.

— Ти хотів би це побачити, Пітере, так? — спитав Барон. — Ти б насолоджувався, спостерігаючи за корпусом сардаукарів, що розоряв би мої міста та грабував би мій замок. Ти б справді насолоджувався цим.

— Чи ж варто питати про це, Бароне? — прошепотів Пітер.

— Ти мав би бути башаром Корпусу, — сказав Барон. — Надто сильно тебе цікавлять кров і біль. Можливо, я надто поквапився з обіцянкою трофеїв із Арракіса.

Пітер ступив п’ять химерних, дріботливих кроків кімнатою і спинився просто перед Фейдом-Раутою. У повітрі зависла напруга, і юнак зі схвильованою похмурістю підвів очі на ментата.

— Пітер — не іграшка, Бароне. Не грайтеся з ним, — промовив він. — Ви пообіцяли мені леді Джессіку. Ви пообіцяли її мені.

— Навіщо вона тобі, Пітере? — запитав Барон. — Завдавати болю?

Пітер глипнув на нього. Тиша затягувалася.

Фейд-Раута підсунув своє крісло на силовій підвісці до краю столу й поцікавився:

— Дядьку, мені й досі слід залишатися тут? Ви казали, що…

— Мій любий Фейд-Раута виріс нетерплячим, — у мороці за глобусом майнув якийсь рух. — Потерпи, Фейде. — Барон знову зосередився на ментаті. — А як щодо Герцогового пуголовка, малюка Пола, мій безцінний Пітере?

— Капкан приведе його до вас, Бароне, — пробурмотів Пітер.

— Я не про це питав, — відрізав Барон. — Пригадуєш, як ти пророкував, що Бене-Ґессеритська відьма народить Герцогові дочку? Отже, ти помилився, ментате?

— Я не часто помиляюся, Бароне, — промовив Пітер, і вперше за всю розмову в його голосі лунав страх. — Ви маєте віддати мені належне: помиляюся я нечасто. До того ж ви знаєте, що Бене-Ґессеритки зазвичай народжують дочок. Навіть супутниця Імператора приводить у світ винятково дівчаток.

— Дядьку, — знову подав голос Фейд-Раута. — Ви казали, що тут я почую дещо важливе для мене…

— Ви тільки послухайте мого племінника, — промовив Барон. — Прагне панувати над моїм Баронством, а сам навіть опанувати себе не може. — Барон пильно дивився на хлопця з-за глобуса, тінь за тінню. — Що ж, Фейде-Рауто Харконнене. Я викликав тебе сюди в надії, що ти здобудеш хоча б крихту мудрості. Ти вже поспостерігав за нашим добрим ментатом? Тобі варто було б зробити деякі висновки з нашого з ним діалогу.

— Але дядьку…

— Фейде, ти міг би сказати, що Пітер — високоефективний ментат?

— Так, але…

— Ага! «Але»… ось у чім заковика. Він уживає надто багато прянощів, їсть їх, як цукерки. Поглянь на його очі! Може здатися, що він трудяга з Арракіса. Пітер — ефективний, так, але все одно емоційний і схильний до вибухів гніву. Пітер — ефективний, але йому все одно властиво помилятися.

Пітер заговорив тихим утомленим голосом:

— Бароне, ви запросили мене сюди, щоб підірвати мою ефективність критикою?

— Підірвати твою ефективність. Пітере, ти ж бо знаєш мене. Я лише хотів, аби мій небіж зрозумів, що й ментати мають свої межі.

— Ви вже підготували заміну мені? — поцікавився Пітер.

— Заміну тобі? Навіщо, Пітере? Де я знайду ментата з твоєю хитрістю і злобою?

— Там само, де ви знайшли мене, Бароне.

— Можливо, мені варто над цим замислитися, — пробурмотів Барон. — Останнім часом ти справді став утрачати рівновагу. А як подумаєш про кількість з’їдених тобою прянощів!

— Мої втіхи надто дорогі, Бароне? Ви виступаєте проти них?

— Мій безцінний Пітере, твої втіхи прив’язують тебе до мене. Як я можу бути проти цього? Я лишень хочу, аби мій племінник звернув увагу на цю твою особливість.

— Тоді ось: експонат перед вами, — сказав Пітер. — Може, мені затанцювати? Чи маю я продемонструвати свої численні функції вельмишановному Фейду-Рау…

— Саме так, — гарикнув Барон. — Ти експонат. А зараз мовчи. — Барон зиркнув на Фейда-Рауту, на повні губи племінника (харконненівський генетичний маркер), які тепер ледь викривилися від здивування. — Фейде,