Сплячі красуні - Стівен Кінг

Невже вона встала? Це скінчилося? Пекучі сльози навернулись на очі Террі, і він непевною ходою, в самій нижній білизні поплентався до кухні.

Там сидів за столом Френк Ґірі, чий широкий тулуб робив той стіл ніби карликовим. Якимсь чином журба, притаманна цій картині — великий чоловік за крихітним столом у яскравому сонячному світлі — раніше від усіх слів проказала Террі все, що йому потрібно було знати. Їхні погляди зустрілися. Ґірі тримав розкритий журнал «Нейшенел Джіогрефік». Тепер він відклав його вбік.

— Я читав про Мікронезію, — сказав Френк. — Цікава місцина. Багато дикої природи, чимало її під загрозою. Певне, ти сподівався побачити декого іншого. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я залишився спати тут. Ми перенесли твою дружину в підвал.

Ох, тепер усе пригадалося. Вони зносили Риту донизу, кожен взявшись за один кінець, неначе то був якийсь килим, стукаючись плечима об поручні й стіни, поки спускалися. Залишили її там на старому дивані, поклавши на старий плед, яким той був накритий, щоб не припадав пилом. Рита, безсумнівно, так і лежала зараз там, в оточенні старих запилюжених меблів, які вони виносили туди роками, збираючись якось влаштувати їх надвірний розпродаж, та так і не зібралися: барні стільці з пожовклими вініловими сидіннями, відеомагнітофон, стара колиска Даяни, стара дров’яна пічка.

Безнадія висотала Террі, він навіть не мав сили підвести голову. Підборіддя впиралося йому в груди.

Перед вільним стільцем по інший бік столу стояла тарілка з шинкою й тостом. Поряд з тарілкою — чашка чорної кави й пляшка «Біма». Террі поривчасто вдихнув повітря й сів.

Він зжував шматочок шинки і чекав, що буде далі. У шлунку в нього трохи побурчало, трохи покрутило, але назад нічого не запросилося. Френк без слів долив йому в каву ложку віскі. Террі відпив, руки, які в нього тремтіли, хоча сам він цього не зауважував, заспокоїлися.

— Цього мені й треба було. Дякую, — прокрякав Террі.

Хоч і не близькі друзі, вони з Френком Ґірі випивали разом вряди-годи впродовж багатьох років. Террі знав, що Френк серйозно ставиться до своєї роботи міським урядником контролю за тваринами; знав, що Френк має дочку, яку він вважає неабиякою художницею; він пам’ятав, що якось один п’яниця запропонував Френку покласти своє роздратування чи що там у нього, на Бога, а Френк наказав тому п’яниці стулити пельку, і який не був тоді наквашений той п’яниця, він уловив загрозу у Френковому тоні і всю решту того вечора ані пискнув. Іншими словами, Френк здавався Террі достатньо правильним парубком, не з тих, кому бодай хтось захоче прищемити яйця. Те, що Френк був чорним, також грало йому на руку, створюючи необхідну дистанцію. Раніше Террі ніколи не думав про те, щоб заприятелювати з цим чорним парубком, хоча тепер, уже думаючи про це, він не мав нічого проти такої ідеї.

— Та не проблема, — сказав Френк.

Його спокійна, відкрита поведінка підбадьорювала.

— Тож усе… — Террі знову зробив ковток присмаченої кави. — Як і було?

— Як учора? Йо. Це означає, що все інакше. До речі, ти тепер чинний шериф. Дзвонили з управи, питали тебе кілька хвилин тому. Стара шериф десь пропала.

У шлунку Террі огидно булькнуло.

— Лайла пропала? Ох, Сусе.

— Мої вітання, ге? Велике підвищення. Вступає парадний оркестр.

Френк іронічно вигнув брову. Обидва залилися сміхом, проте Террі швидко всох.

— Агов, — промовив Френк. Його пальці знайшли долоню Террі і стиснули її. — Не занепадай духом, окей?

— Окей, — Террі ковтнув клубок у горлі. — Скільки жінок ще не поснули?

— Не знаю. Це погано. Але я певен, ти зможеш із цим упоратись.

Террі певен не був. Він пив ту присмачену каву. Він жував шинку. Його компаньйон за столом сидів тихо.

Френк і собі пив каву, поглядаючи поверх пругу чашки на Террі.

— Та чи зможу я впоратись? — запитав Террі. — Чи насправді зможу?

— Так. — У голосі Френка не було жодного сумніву. — Але тобі буде потрібна вся допомога, яку ти лишень можеш дістати.

— Ти хочеш, щоб я взяв тебе заступником?

Для Террі це мало сенс, окрім Лайли, їм тепер не вистачало, щонайменше, ще двох офіцерів.

Френк знизав плечима:

— Я працюю на місто. Я тут, щоб докластись до спільної справи. Якщо захочеш видати мені зірку, то й файно.

Террі ще хильнув підкріпленої кави і звівся на рівні.

— Ходімо.

2

Аврора вибила чверть управи, але Френк допоміг Террі того ж ранку п’ятниці заповнити штат поліції волонтерами, а вдень привіз суддю Сілвера, щоб прийняв у них присягу. Одним із новобранців був Дон Пітерз; іншим — старшокласник на ім’я Ерік Бласс, юний, але сповнений ентузіазму.

За порадою Френка, Террі запровадив після дев’ятої вечора комендантську годину. Парні патрулі об’їжджали Дулінг і околиці, розвішуючи оголошення. Також для втихомирення народу та запобігання вандалізму — ще одна пропозиція Френка — почали реєструвати місця перебування заснулих жінок. Хай до Аврори Френк Ґірі й був лише міським гицелем, він виявився збіса вдатним офіцером поліції, з винятковим талантом організатора. Коли Террі зрозумів, що може на нього покластися, він поклався на Френка цілком.

Схоплено було майже дюжину мародерів. Насправді, це була невеликої складності поліційна робота, бо мало хто з тих намагався робити це потай. Напевне, вважали, що на таку поведінку дивитимуться крізь пальці, але невдовзі вони дізналися, що помилялись. Одним із таких лиходійників виявився Роджер Данфі, який відлучився в самохід зі служби сантехніком у Дулінгському виправному закладі.

Під час їхнього першого ж об’їзду міста в неділю вранці Террі з Френком угледіли, як містер Данфі невимушено несе прозорий пластиковий пакет, повний намист і перснів, назбираних ним у жіночих кімнатах дому престарілих «Вершинні краєвиди», де він інколи приробляв у нічну зміну.

— Воно їм більше не треба, — сперечався містер Данфі. — Нумо, Кумсе, дай мені спокій. Це чисто рятування майна, як на морі.

Френк ухопив слюсаря за ніс так, що аж хрящі рипнули.

— Шериф Кумс. Відсьогодні й надалі ти називатимеш його шериф Кумс.

– ’аразд! — скрикнув Данфі. — Я йо’ зватиму президент Кумс, тіки відпусти мій шнобель!

— Поверни речі, де взяв, і ми спустимо це на гальмах, — сказав Террі й був винагороджений схвальним кивком Френка.

— Звісно! Ще б пак!

– І не здумай нас із цим насобачити, бо