Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
Чоловік підвівся.
— Наш перший гімн, — жваво сказав він, — за підтримки пекарні «Манна», творців Янгольського Хліба, паляниць любові з усміхненим обличчям нашого Верховного Єпископа на кожній упаковці та з цінним преміальним купоном, який можна отоварити у найближчій до вас Церкві Нового Одкровення. Брати та Сестри, завтра пекарня «Манна», філіали якої розташовані по всій країні, розпочинає величезний розпродаж солодощів за зниженою ціною. Дайте завтра своїй дитині до школи об'ємну коробку з печивом Архангела Фостера, кожне з яких освячене та загорнуте у відповідний текст, — і моліться, щоб кожний смаколик, який вона віддасть, наблизив дітей грішників до світла.
А зараз вдихнімо життя у святі слова старої улюбленої: «Вперед, Фостерові діти!». Всі разом...
Вперед, Фостерові ді... ти!
Розбийте своїх ворогів...
Віра наш щит й обладун...ки!
Зваліть їх з ніг у бою!
— Друга строфа!
Не йдіть на примирення з грішни... ками!
Господь на нашому боці!
Майкові це так сподобалося, що він почав це перекладати, щоб обміркувати та спробувати ґрокнути слова. Він ґрокнув, що справа була не у словах: це було зближення. Зміїний танок знову почав рухатися; учасники маршу голосно наспівували разом з хором — навіть ті, що були надто слабкими для того, щоб іти.
Після гімну вони затамували подих, оскільки далі були оголошення, Небесні послання, інша реклама та розігрування призів за лотерейними номерами. Далі прозвучав другий гімн «Підняті щасливі обличчя» — за підтримки універмагу «Даттелбаумз», «Врятованого Безпечного Магазину», в якому були відсутні товари торговельних марок конкурентів, а в кожному відділенні за дітьми у Щасливих Кімнатах наглядала Врятована сестра.
Молодий священик підійшов аж до краю сцени і приклав долоню до вуха, прислухаючись:
— Ми... Хочемо... Дігбі!
— Кого?
— Ми... Хочемо... ДІГ... БІ!
— Голосніше! Зробіть так, щоб він вас почув!
— МИ... ХОЧЕМО... ДІГ... БІ! — Лясь, лясь, лясь; туп, чуп. — МИ... ХОЧЕМО... ДІГ... БІ! — Лясь, лясь, лясь; туп, туп.
Так тривало далі і далі, дедалі гучніше, — аж поки будівля не затремтіла.
Джубал нахилився до Буна і сказав:
— Ще трохи, і вони зроблять те, що колись зробив Самсон.
— Боятися нічого, — відповів йому Бун, тримаючи в зубах сигару. — Будівля укріплена, вогнетривка та підтримана вірою. Крім того, її будували так, щоб вона тремтіла. Це допомагає.
Вогні згасли; завіси позаду вівтаря розійшлися, і в яскравому світлі з прихованого кутка з'явився Верховний Єпископ, який, посміхаючись людям, потискав руки над головою.
Вони відповіли йому «левиним» ревищем, і він послав їм поцілунки. Йдучи до кафедри, він зупинився, трохи підняв одержиму жінку, яка все ще корчилася біля вівтаря, поцілував її в чоло, обережно поклав назад і почав було йти далі... Потім знову зупинився і впав на коліна поряд з кістлявою рудоволосою жінкою. Верховний Єпископ Простягнув руку, і йому звідкись одразу ж передали портативний мікрофон.
Другою рукою він обійняв жінку за плечі і підніс мікрофон до її вуст.
Майк не міг зрозуміти її слів. Чим би вони не були, він був переконаний у тому, що то не англійська.
Проте Верховний Єпископ дуже швидко перекладав і коментував кожного разу, коли у жінки знову починала йти піна з рота.
— Сьогодні з нами Архангел Фостер...
— Він дуже задоволений вами. Поцілуйте сестру справа...
— Архангел Фостер любить вас усіх. Поцілуйте сестру зліва...
— Він має особливе послання для кожного з нас, хто зібралися тут сьогодні.
Жінка заговорила знову; здавалося, Дігбі вагався.
— Що то було? Голосніше, благаю, — вона щось пробурмотіла і закричала.
Дігбі підняв погляд і посміхнувся.
— Його послання для паломника з іншої планети — Валентина Майкла Сміта, Людини з Марса! Де ти, Валентине Майкле? Підведися, підведися!
Джилл намагалася зупинити його, проте Джубал пробурчав:
— Легше зробити це, ніж опиратися їм. Дозволь йому встати, Джилл. Помахай, Майку. Тепер можеш сісти.
Майк так і зробив, вражений почутим, адже тепер вони вигукували:
— Людина з Марса... Людина з Марса!
Проповідь, що прозвучала далі, здавалося, теж призначалася йому — проте, хоч він і намагався, але так нічого і не второпав. Слова були англійськими, проте більшість з них, здавалося, якось неправильно поєднали. Плюс до всього довкола так шуміли, гучно плескаючи в долоні та вигукуючи «Алілуя» та «Щасливого дня!», що це його вкрай спантеличило. Тож Майк зрадів, коли все закінчилося.
Щойно проповідь закінчилася, Дігбі передав службу молодому священику і пішов; Бун підвівся.
— Ходімо, люди. Зараз ми прослизнемо перед натовпом.
Майк пішов за ним услід, тримаючи Джилл за руку. Через якийсь час вони вже йшли майстерно виконаним арочним тунелем, залишаючи шум натовпу десь позаду. Джубал промовив:
— Цим шляхом ми вийдемо на стоянку? Я сказав водієві почекати.
— Що? — відповів Бун. — Так, якщо підете прямо. Проте спочатку ми зустрінемося з Верховним Єпископом.
— Що? — вигукнув Джубал. — Ні, не думаю, що ми можемо. Нам час додому.
Бун пильно глянув на нього.
— Ви ж не це хотіли сказати. Верховний Єпископ чекає на нас просто зараз. Ви не можете ось так піти — ви повинні висловити йому повагу. Ви його гості.
Джубал вагався, потім здався.
— Що ж... Там буде не забагато людей? Цьому хлопцю вистачить вражень, як на один день.
— Лише Верховний Єпископ. Він хоче поговорити з вами особисто, — Бун провів їх до маленького ліфту, схованого у декораціях тунелю. Хвилиною пізніше вони вже чекали у вітальні особистих апартаментів Дігбі.
Відчинилися двері, і до них поспішив Дігбі. Він уже зняв ризу і зараз був одягнений у широку мантію. Дігбі посміхався.
— Вибачте, що змусив вас чекати, — мені просто потрібно було прийняти душ, оскільки я скоро їду. Ви навіть не уявляєте, як пітнієш, змагаючись з Сатаною, — особливо якщо не зупиняєшся ні на мить. Ласкаво просимо до Господнього Дому. Архангел Фостер хоче, щоб ви почувалися тут як вдома. Він за вами спостерігає.
Майк не
