Леобург - Ірина Грабовська
Альберт лише дивно гикав, не в змозі вимовити ані слова, але в його очах щось невловно змінилося.
— Все це — брехня від першого й до останнього слова! — вигукнув Альберт.— Пане поліцмейстер, я не розумію, чому ви досі мовчите?! Ваш обов’язок — захищати, а ви лише дивитесь, як він звинувачує мене в жахливих вчинках, які я не скоював!
— Шановний, у мої обов’язки входить виявлення істини,— спокійно відповів Бридж-Паркер.— І я пообіцяв дослухати версію цього молодика. Якщо він бреше, ми це з’ясуємо, не хвилюйтеся. Продовжуйте, пане Яблонський.
Альберт і Юліана з викликом дивилися на нього. Беата приплющила очі з гримасою жахливого болю.
— Але на здійснення твого грандіозного задуму тебе підштовхнуло інше. Альберте, тобі про щось говорить ім’я Лейла?
— Вперше чую,— шморгнув носом «кузен» і надув губи.
— Дуже дивно. А вона тебе чудово знає,— посміхнувся Данило.
— Ви про кого це? — насупився Бридж-Паркер.
— Про мене, пане поліцмейстере.
Погляди всіх присутніх звернулися до входу у вітальню. На порозі стояла й солодко посміхалася вигнанка. Данило здивувався. Зі щоки Лейли зник потворний шрам, вона убралася в ніжно-блакитну сукню і кокетливо бавилася віялом. Рубці на зап’ястках приховували рукавички з тонкого мережива.
— Мені знайоме ваше обличчя,— після секундної паузи сказав поліцмейстер.— Ми часом ніде...
— Навряд,— протуркотіла вона й підійшла до крісла, де сидів Альберт.— Привіт, любий. Пробач, що так надовго зникла.
Той не вимовив ані звуку, тільки важко ковтнув. Вигнанка чарівно всміхнулася й кивнула Данилові.
— Перш ніж Лейла розповість нам одну історію, я хочу дещо пояснити. Ймовірно, ви всі стежите за науковим життям міста й уже чули про диспути щодо так званих виходів у іншу реальність. Хай як фантастично це прозвучить, але в маєтку Яблонських можна спостерігати один маловивчений фізичний феномен. Тут існує портал, або — іншими словами — перехід до паралельного світу, в якому багато хто з тутешніх людей має двійників. Так, у це дуже важко повірити — саме тому твій батько, Альберте, не сприйняв усерйоз міркування дивакуватого чоловіка, який назвався Елвіром Дем’яничем. Той стверджував, що бачить ці портали й волів би організувати у вашому будинку лабораторію. Проте ти поставився до його ідей набагато уважніше. Це тому, що незадовго до цього ти особисто познайомився зі своїм двійником з паралельної реальності.
Всі знову загомоніли, один з поліціянтів голосно розреготався, поліцмейстер махнув рукою, і тільки Агнеса залишилася абсолютно нерухомою та схвильовано торкнулася долонею чола. Данило дістав з торби феротип дядька й відкрив другу частину зображення. Потім простягнув її Бридж-Паркеру. Той уважно вивчив картинку й щось записав у блокнот.
— Абсолютна, божевільна нісенітниця! — голос Альберта зірвався на писк.
— Не нісенітниця,— заперечила Агнеса.— І ти це знаєш. Навіть професор Кубрик з Леобурзького університету повірив «Дем’яничу». Якщо уважно вивчити щоденники, в яких він викладав свої роздуми щодо цього феномена, і послухати свідків явища, можна зробити висновок, що портал справді існує. Ба більше: ти сам розповідав мені про дивну дівчину, з якою познайомився в Академії.
— Про яку ще дівчину?! — схопився Альберт.— Нічого такого я тобі не розповідав!
Бридж-Паркер проштрикнув суворим поглядом утікачку, чекаючи пояснень.
— Це була Лейла. Дівчина з паралельної реальності,— продовжив за неї Данило.
— Ага,— кивнула вигнанка.— Це була я. Розумію, ви зараз гадаєте, що всі ми остаточно з’їхали з глузду, але дозвольте показати вам дещо з мого світу,— вона обернулася до Бридж-Паркера й обдарувала його білосніжною усмішкою, після чого витягла зі складок спідниці маленький чорний прямокутник.
Данило посміхнувся.
Вранці він дав Лейлі свій смартфон і — о диво! — апарат пережив і купання в озері, і довгу розлуку з джерелом живлення. Заряду майже не лишилося, але вони сподівалися, що цього вистачить для демонстрації. Бридж-Паркер здивовано покрутив предмет, потрусив ним біля вуха, тицьнув пальцем по кнопці на панелі — й на екрані одразу ж спалахнули піктограми.
— Що це?
— М-м-м, як би пояснити... Це щось на зразок портативного телеграфу. Щоправда, в нього десь разів у сто більше функцій. Але у вас нема мобільного зв’язку, тому в цьому світі з нього користі мало. Ось-ось вимкнеться,— Лейла підійшла до поліцмейстера й м’яко, але впевнено забрала з його рук смартфон, потім увімкнула камеру й сфотографувала їхні здивовані обличчя.
— Цікаво, правда? — промовила вона, демонструючи їм світлину.— І жодних тобі бляшанок або картонок.
Бридж-Паркер зависнув над екраном, і Данило подумав, що тепер повернути увагу поліцмейстера до вбивства Фелікса буде вкрай важко.
— Як ви це зробили? Цю річ винайшли в Леобурзі? Ні? У Сараєві, в Лондоні?!
— В Купертіно,— гмикнула Лейла й забрала смартфон.— Це винахід мого світу, тут такі речі поки що неможливі.
— Як він працює? Віддайте мені його негайно!
— Ні, не віддам. Краще повернімося до справи, пане поліцмейстере,— обличчя Лейли посерйознішало.— Отже, ми з Альбертом познайомилися випадково, під час моєї прогулянки в Академічному районі. Я одразу зацікавилася його зовнішністю. Розумієте, я ж потрапила сюди через маєток Яблонських і бачила там його фотогр... пардон, феротип. Ми познайомилися, якийсь час навіть ходили на прогулянки вечорами. А потім я знову повернулася додому. Уявляю, як він засмутився, бідолаха! Я просто зобов’язана була принести йому подарунок з мого світу! Тому я повернулася. Але не сама. Разом з його двійником!
Юліана злякано охнула й поклала руку на плече сина, Альберт люто захитав головою, заперечуючи.
— Неправда, не слухайте її, це якісь недолугі вигадки! Вона хвора!
Один з поліціянтів гмикнув — схоже, він сприймав слова Лейли так само.
— Та годі,— ображено стиснула губи вигнанка.— В той час, коли ми зустрічалися, ти не вважав мене вигадкою! Розумієте, я не могла потрапити до Леобурга, бо не знала, як відкрити портал. Але мені надзвичайно хотілося повернутися. Тож мені доводилося ночувати на тому смітнику... ви
