Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Іноді збувається. А чи страшно… знаєте, мене дуже часто про це запитують, втомився щоразу вигадувати нову відповідь.

Встигаю подзвонити Іґарові, і це моє досягнення, яким варто пишатись зокрема. Вони діють швидко і досить злагоджено, як і будь-які спецслужби, — але, як це зазвичай буває, неодмінно вклинюється якесь маленьке непорозуміння, недоузгодженість між різними підрозділами, накладка, через яку, можливо, полетить чиясь голова. Між дзвінком Аластера Морлі та появою супровідника зяє щілина, і я набираю номер мого хлопчика. Просто щоб почути голос. Переконатися, що він живий і поки що на волі — бо ж знаєте, як воно…

В Іґара задоволений котячий голос юного самця, який допіру виліз із ліжка; ну-ну, виявляється, я досі пам’ятаю, аякже, хто б сумнівався, хлопчику мій. Розуміючи, що найімовірніше вони слухають і відстежують, ні про що не запитую. Радий був почути, Іґаре, зідзвонимося пізніше. Він, здається, теж радий — що я так швидко відчепився. Усе-таки достобіса зручно жити з одним часом.

А потім мене ведуть. Недалеко; Крамербург, як я встиг помітити, — компактне місто. Радше радіальне, ніж квадратно-гніздове, і так навіть легше орієнтуватися. А ось і сам центр, точка, де сходяться промені вулиць. Площа і цегляно-червона будівля, ще й з літерами на фасаді, вони металево блищать, і доводиться мружитися, щоб прочитати. Роздивившись, аж зупиняюся з подиву.

ЕЖЕН КРАМЕР.

Та-ак. Утім, Женько би посміявся від щирого серця. Він завжди мав почуття гумору.

Входимо досередини. Це схоже на сьогоднішній прохід у Світ-комуну — щоправда, вже без відбитків пальців і сканування сітківки, але стиль той-таки, не так просто змінити стиль. Коридори, інстанції, люди, зведені до функції не пропустити, кого не слід: страшенно нервова робота, мабуть, і геть невдячна, на таких посадах мають рясним цвітом розквітати розмаїті комплекси та неврози. Перевірні процедури забирають купу зайвого часу, і я роздивляюся цих людей зі щирим зацікавленням, остаточно збиваючи їм шаблон, і вони починають збоїти, впускати предмети, відводити очі. Зауважую, що перевіряють усе-таки по мережі, без купи папірців — але для них мережа не буденність, а висока технологія, вони з нею на «ви», і це нагнітає напругу. Часом хочеться порадити черговому знеособленому юнакові, як йому грамотніше налаштувати панель і підсвітити монітор, але такої витівки я собі все ж не дозволяю.

За четвертими-п’ятими дверима на елементах знаходжу зустрічальника, маленького пожмаканого чоловічка, і я миттю впізнаю Аластера Морлі, якого ніколи досі не бачив.

— Нарешті, — наживо в нього ще верескливіший голос, ніж по мобільному. — Чому так довго? На вас чекають.

Стенаю плечима:

— Це ваш час.

Він дивиться на мене ошелешено, потім раптом похоплюється:

— Пане Сун, ви ще не сповільнилися?

Настала моя черга дивуватися.

— Зараз, — каже Морлі. — Вам самому стане комфортніше. Як ви почуваєтеся?

Це не ритуальний реверанс, йому справді потрібна відповідь. Як я почуваюся?.. хороше запитання. Я почуваюся… Так, напевно, за моєї молодості робили марш-кидок солдати на війні чи першопрохідці долали дикі джунглі: швидко і бадьоро, мобілізувавши всі ресурси організму в один непереможний жмут, підпорядкувавши всього себе натхненню і меті. Я чудово почуваюся. Та якщо я спинюся, то, дуже ймовірно, впаду.

Усе це Аластерові Морлі знати не конче. Киваю:

— Нормально.

Він, здається, не вірить. Дивиться стурбовано з висоти своїх — сорока п’яти, п’ятдесяти?.. по людях його фаху та ґатунку не збагнеш — абсолютних років на старезного діда Ебенізера Суна. Пропускає мене в наступну кімнату і проходить услід:

— Будемо сповільнюватися поетапно.

— Навіщо?

Ігнорує запитання. Я, звісно, наполіг би, домігся відповіді, як домагаюся її завжди і від усіх, — та раптово налягає свинцева слабкість, починають тремтіти пальці та коліна, на очі накочуються мутні сльози, а в скронях оглушливо пересипається пісок, і стає до всього байдуже. В долоню впирається панель медсенсора, мляво сплескує подив: а вони тут споживають наші технології, аж гай гуде, у плебс-кварталі, в Світі-комуні. Не повсюдно, ясна річ, не повсюдно.

Лице Морлі проступає з каламуті, супиться, ворушить губами. Вольовим зусиллям випростовуюся, наводжу різкість.

— Не врахував, — бурмоче він. — Занадто довгий стрибок по амплітуді. Перепрошую, пане Сун.

— Я в нормі.

Не певен, що вийшло зронити це недбало; може, вийшло жалюгідне белькотіння, старече шамотіння. Запитую без паузи:

— Тут у вас хронос? По периметру?

— Це шлюз, — зізнається Морлі. — Дім-уряд обладнано, щоб запобігти несподіванкам. Скільки вам абсолютних років?

Хамське запитання, і я його ігнорую. Прислухаюся до свого організму, він чудово мені служить, попри кількість прожитих років, у хроносі та поза ним. Тепер мені справді краще. Кров неквапно тече судинами, насичує киснем мозок — Карл у Клари, числа Фібоначчі, слід би, але не зараз, — ритмічно наповнюються легені, рухається в такт діафрагма. Потираю долонею живіт, що й за колишніх далеких часів був найпершим зрадником немолодих людей. Нічого, все більш-менш навіть тут. Поглядаю на панель: атож, тиск підскочив, але вже стабілізується, дякувати Богові. Цукор відносно в нормі. Не діждетесь, це кажу вам я, вічний старий Ебенізер Сун.

— Ми можемо йти?

Морлі важко зітхає:

— Поки що ні. Ще як мінімум два стрибки, інакше ви будете не в синхроні. Пане