Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Починайте.

Таке відчуття, ніби я командую власним розстрілом. Адже він і справді може зараз мене вбити, цей слизький Аластер Морлі, який прагне досягти своєї мети, і я вже не маю часу зрозуміти, якої саме. Бридке відчуття залежності і безпорадності. Втім, я їм навіщось потрібен, отже, поки що мене залишать живим. Принаймні дуже постараються — а відтак наскільки їм дозволить мій організм, моя старість, рештки мого часу.

— Дихайте поверхневіше. Не забирайте руки з медсенсора.

Гостролезий сарказм висне на кінчику язика. Не встиг. Повільно, занадто повільно… Течуть, пропускаючи одне одного, кров’яні тільця неквапливою густою річкою, входять до широкої брами серцевих клапанів, збагачуються киснем і ще повільніше рушають далі, до мозку, що без поспіху обмірковує кожен імпульс, бездоганно точний, якщо ніхто не вимагає надмірної швидкості. Екстрахроносповільнення. Як добре… я звик, я завжди так живу.

Здивована фізіономія занадто метушливого, гротескного Морлі. Не метушися, дурнику, не знадобилося твоїх двох стрибків, я в принципі проти надмірності. Не кліпай очима і синхронізуйся сам.

Чекаю, поки він стане схожий на людину, з чого, до речі, випливає, що ми аж ніяк не в спільному шлюзі, — у нього, Морлі, окремий хронос, свій час. Суто технічно — нічого складного, але навіщо?.. і ми до того ж у плебс-кварталі. Дивно.

Він встигає пояснити раніше, ніж я запитую, і голос його звучить набагато вище, ніж зазвичай, скрекотливіше, немов переді мною гібрид людини з комахою. Не завершив синхронізації. Чому?

— Тому що далі ви підете самі, пане Сун. Мені туди не можна, та й не вийде. Це урядовий час.

— Тобто?

— Приготуйтеся до другого стрибка. Ви добре переносите, я за вас спокійний.

— Морлі, заждіть!

Маю до нього купу запитань, вони виникають одномоментно, громадячись і прориваючи тканину часу, і я не встигаю поставити жодного: занадто швидкий, смішний чоловічок розвертається і йде, я залишаюся сам.

І сповільнююся, сповільнююся ще. У свої абсолютні роки я не знав, що таке буває. Всі процеси в організмі, такі знайомі, підконтрольні в кожному своєму неспішному русі, здається, спиняються взагалі; різниця невловна, немов кроки черепахи, яка вислизає від Ахілла.

Рівна, нерухома поверхня ставка майже без бриж і кульок повітря, що підіймаються з дна. Спекотне повітря опівдні над асфальтом… Непевні, ірреальні спогади з життя такого давнього, що я не певен, чи було воно колись.

Не виключено, що я просто помер.

Долоня й далі на медсенсорі, тільки його вже не відстежує ніякий Морлі, і я дивлюся сам: показники фантастичні, я навіть не знаю, з чим їх порівняти, такого не буває у живих людей. Та все-таки числа змінюються, нехай на рівні сьомої-восьмої цифри після коми, але ритмічно, доладно, практично без збоїв. Синхронізацію завершено, повідомляє прилад; залишилося звикнути. До мого нового, майже невідчутного часу.

— Заходьте, пане Сун.

Оптимістичним фільтром виграє комунікативний рядок над проходом, озвучений мелодійним жіночим голосом, і я не бачу, що мені завадило б пристати на пропозицію і ввійти, і стулки шлюзового хроноса радісно впускають мене досередини. Роззираюся навсібіч, намагаючись поводитися не як розгублений гість-в’язень, а принаймні як інспектор із раптовою ревізією, коли не повноправний господар цього місця. Не певен, що мені вдається, та все-таки стараюся тримати марку — головне, що я маю.

— Як ти? — запитує Женько Крамер.

Я так звик весь час спілкуватися з ним, що навіть не дуже дивуюся.

— Трохи дивно, — озиваюся, ніби нічого не сталося. — Повільно.

Ежен сидить навпроти, за панеллю, простягнувши навскоси свої безрозмірні ноги. Всміхається. Показує гостинно, куди мені сісти.

— На задвірках ти жив швидше? — кпить він. — Утім, так. Бачу.

Думка працює плавно і неквапно, немов гойдається гігантський маятник, але мій візаві ні на секунду не швидший, а тому, поки він мружиться, роздивляючись упритул мої зморшки, я встигаю перебрати можливі варіанти: син чи онук, чи правнук, чи генетична копія, чи робот, чи голограма, чи найпростіше — моя-таки галюцинація, побічний ефект немислимого за амплітудою екстрахроносповільнення?

Кожна версія має право на існування. І все ж це справді він — Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність. Хлопчисько. Він такий молодий, аж навіть смішно.

— І я бачу. Урядовий час?

Він махає рукою; знайомий хлопчачий жест:

— Це вони так кажуть. Із Периферійного відомства.

— Звідки?

— То вони тобі навіть не представилися? Нічого собі. А як же вони тебе сюди притягли?

— У плебс-квартал?

Моя відповідь на його «задвірки» банальна і спізніла, та краще вже так, аніж проковтнути, визнати апріорі його перевагу. Ежен усміхається, та я відчуваю, що його все-таки зачепило, тому виникає коротке задоволення; а коротке в моєму новому часі — це довго, встигаєш перейнятися і пройнятись.

— Гидомирне словечко. Ебе, визнай: це ти придумав?

Жодна жива душа у світі не називає мене «Ебом». А йому я колись був дозволив сам. Навіть не дозволив — примусив, заганяючи копняками всередину юнацької підсвідомості його вічне викання і опущені очі. Який сором’язливий, чистий, хороший був хлопчик. Що робить з людьми влада. Урядовий час, тьху.

— Ні, звісно. Це народне.

— У вас там ще