Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Роджер Мехіко бере це близько до серця, ох, послухайте, я тільки хочу допомогти…
Трохи відключив містера Пойнтсмена нестихаючий голос, він звучить безперестану, на диво знайомий голос, котрим, як він собі колись уявляв, говорить знаменита фотографія з новин Війни:
— Саме так і вчиниш. А Мехіко тобі потрібен як ніколи. Твої зимові тривоги про Кінець Історії наче стихли, частина твого життя тепер — наче давній недобрий сон, але, як любить казати лорд Ектон, чистими руками історії не сплетеш. Подружка Мехіко — загроза всій справі, він її триматиметься щосили. Нехай вона супиться, свариться, але все одно звабить його за собою, у пелену цивільного туману, ти його втратиш і більше ніколи не знайдеш, якщо, Пойнтсмене, не почнеш діяти негайно. Операція «Зворотний вогонь» відправляє дівчат із ЖДК у Зону. Ракетних дівчат — на секретарську роботу, нескладні технічні завдання на полігоні у Куксгафені. Тільки слово скажи у ГСРО ну бодай через Денніса Джойнта, і Джесіка Свонлейк більше не плутатиметься під ногами. Мехіко трохи поскиглить, але, якщо буцнути його у потрібному напрямку, матиме ще більше причин із Головою Поринути в Роботу, правильно? Згадаймо красномовне звернення сера Денніса Нейленда Сміта до молодого Алана Стерлінга[315], чия наречена потрапила до пазурів підступного жовтоликого Негідника: «Я пройшов крізь багато пожеж, схожих на ту, що пожирає вас нині, Стерлінгу, і завжди доходив висновку, що робота — найліпший засіб від опіків». І ми обоє добре знаємо, щó таке Нейленд Сміт, гм-м… чи не так?
— Я знаю добре, — говорить уголос Пойнтсмен, — але не скажу точно, чи знаєш ти, а як я можу сказати, якщо навіть не знаю, хто ти є, розумієш…
Цей дивний спалах анітрохи не заспокоює супутників Пойнтсмена. Відверто панікуючи, вони починають відсуватися.
— Треба знайти лікаря, — шепоче Денніс Джойнт, підморгуючи Катьє, наче стрижений під їжака білявий Ґраучо Маркс. Джесіка, забувши про образу, бере Роджера під руку.
— Бачиш, бачиш, — провадить голос, — їй здається, що вона захищає його від тебе. Скільки шансів бути синтезом має людина, Пойнтсмене? Схід і Захід разом в одній особі? Ти не лише можеш бути Нейлендом Смітом, дати хлопцеві корисну пораду про чесноти праці, але водночас стаєш Фу Манчу! Так? У чиїй владі перебуває юна леді! Як тобі таке? Протагоніст і антагоніст — вкупі. На твоєму місці я б часу не гаяв.
Пойнтсмен уже готовий був огризнутися: «Але ти — не я», — чи якось так, але бачить, якими очима на нього повитріщалися всі інші.
— Ой, ха-ха, — натомість каже він. — Сам до себе говорю. Така от, бачиш, притичина, хе-хе.
— Янь та Інь, — шепоче Голос, — Інь та Янь…
3. У Зоні
Щось мені підказує, Тото, — ми вже не в Канзасі.
Дороті по прибутті до Країни Оз
□□□□□□□
Ми щасливо пережили дні Eis-Heiligen[316] — святого Панкратія, святого Серватія, святого Боніфація, die kalte[317] Софії… вони ширяють у хмарах над виноградниками, крижані святі, готові своїм подихом, наміром знищити рік морозом і холодом. Якогось року, особливо у воєнну пору, буває так, що вони не надто милосердні, а сварливі й самовпевнені у своїй силі, не дуже й святі, навіть не цілком християни. Молитви землеробів, збирачів і шанувальників вина, видко, до них долітають, але звідки нам знати, як собі холодні святі міркують — захриплий регіт, надокучання поганства, хто здатен збагнути цей ар’єргард, що захищає зиму від травневих революціонерів?
Цього року мало якого дня сільські пейзажі виглядають сумирно. Виноградна лоза вже починає заплітати протитанкові «зуби дракона», збиті «штуки», спалені танки. Сонце нагріває схили, річки течуть яскраві, як вино. Святі утримуються від різких випадів — ночі теплі, приморозків не було. Весна миру. Якби Бог дав бодай сотню сонячних днів, виноград достиг би на славу.
Довіри до холодних святих Нордгаузен має трохи менше, ніж виноробні райони далі на південь, але навіть тут пора обнадіює. Над містом сіється дощ, коли раннього ранку з’являється Слотроп — босоніж, водянка на водянці, охолоджені мокрою травою. А у горах — сонце. Черевики в потязі вже за швейцарським кордоном зняв із нього якийсь переміщений, чиї пальці легші за сновидіння, — Слотроп у міцному сні саме мчав Баварією. Хай би ким був той переміщений, але він лишив у Слотропа поміж пальцями червоний тюльпан, і Слотроп вважає, що це знак. Нагадування про Катьє.
Знаки віднайдуть його і в Зоні, заявлять про себе пращури. Це як вирушити до Найчорнішої Африки вивчати тубільців і піддатися їхнім дивним забобонам. Загалом, досить кумедно, бо Слотроп саме нещодавно наштовхнувся на африканця, вперше у житті. Вони говорили в місячному світлі на даху товарного вагона, може, хвилину-дві, не довше. Коротка розмова, під час якої майор Двейн Марві несподівано пірнув за облавок, застрибав, зашумів вимощеним бруком насипом у долину — щоправда, й мови не було про віру гереро у предків, і все ж Слотроп відчуває своїх, вони стали сильнішими, відколи кордони відсунулися і його огорнула Зона, його власна «біла кістка», англосаксонські протестанти у чорному з пряжками, що чули глас Божий у кожному шереху листка, у кожній корові, що
