Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— …зона. Зачинено! Тепер за сорок хвилин…

На її пальці гойдався умовний ключ, товста металева трубочка; у дитинстві Богдан мріяв завести собі таку саму, після того як схожа на цю тітка не пустила його до туалету… куди це ми тоді їздили? — недалечко, до прабабці в сусідній обласний центр… Щоб мандрувати далеко, крім того єдиного разу на море, батькам вічно бракувало і часу, і грошей.

Він переплутав місце, пхнувся в чуже купе, таке самісіньке, де в застояній каламутній гущі теж погойдувалася в айфоні дівчинка, тільки не стрижена, а з кісками, а за столиком двоє квадратних чолов’яг нудно і нескінченно поглинали курку. Перепросив — ніхто, ясна річ, навіть не поворухнувся відповісти, — попрямував до свого, примірявся, як би то підтягнутися на долонях між полицями, щоб не ступати на нижню, до дівчини чи сонного дядька, глянув угору…

Край ноутбука, що він його зачепив, виходячи, сповзав усе нижче, перехиляючись, зсуваючись, і залишалося ще купа часу, щоб підхопити, пригальмувати його падіння; Богдан дивився і чекав. Рвучко простягнув руку, впіймав на льоту. Що ж це воно коїться з моїм часом?..

З Арною все було не так; він випростався на полиці, сунувши ноут за подушку і заклавши руки за голову. З нею час мчав уперед суцільною масою, схожою на хвилю прибою, підхоплюючи за собою все довкола: летіли поїзди, мелькали міста і зали, здіймалися руки в спільному фанатському жесті — вона немов створювала навколо себе пришвидшене поле, втягуючи в нього кожного, хто опинявся на шляху, на її орбіті. І я, звісно, летів за нею, такий же, як усі. Хіба що мчав швидше за решту, маючи найближчий доступ до тіла… Богдан здригнувся, завовтузився, скрутився на боці, приборкуючи дурнуватий організм, що впав, блін, у спогади. Про що я?.. так. Але зовні світ здавався цілком собі колишнім, тільки динамічнішим, карнавально-яскравим, справжнім, бо корився її ритму, її харизмі, її часу. А зараз…

Світ, вочевидь, залишився таким, як і був. Тільки я тепер сам. І ніяк не попущуся, не ввійду в нормальний темп — а потягти за собою когось іще, та хоч би й дівчинку з нижньої полиці, я, звісно ж, не потраплю.

Дівчинка начебто відволіклась від айфону і жестом йога, зануреного в медитацію, повільно задерши голову, подивилася вгору. Богдан відважно їй підморгнув. Звісно, не було жодного шансу, що вона помітить цей побіжний мімічний рух. Але експеримент є експеримент, і він пішов далі: розтягнув усмішкою вуста і, намертво зафіксувавши її краї біля вилиць, промовив, артикулюючи якнайчіткіше:

— Привіт. Гарна у тебе цяцька. Яка модель?

— Мені мій хлопець подарував, — неспішно, а головне, логічно прогугоніла дівчина.

— Заздрю, — чітко вимовив Богдан.

Дівчина хихотнула; він бачив згори, як задерлася її коротенька верхня губа, показалася вуздечка над чималими зубами, а звук долинув трохи пізніше, немов грім після блискавки. Богдан спостерігав за нею з цікавістю і дещицею гидливості, немов за лабораторною жабою. Вона придумувала, що відповісти. Довго-довго вигадувала потрібну репліку в жанрі невинного флірту:

— Мені? — пауза, вочевидь задумана як непомітна. — Чи йому?

— Куди їдемо? — запитав Богдан. Зіскочив, сів навпроти неї, вмостившись на краєчку полиці в ногах сонного тіла.

Занадто швидко. Не встигла зорієнтуватися, впіймати зміну теми і рівня розмови, повестися, прискоритися бодай трошечки. Чи й узагалі не розчула запитання.

Він допоміг їй, озвучивши коротке ім’я свого міста; дівчина ошелешено кивнула.

— Живеш там? Чи навчаєшся?

Пауза:

— Навчаюся.

— Де?

Це вже скидалося на подобу осмисленої розмови, сповільнений донезмоги пінг-понг, скажімо, десь на Місяці, в умовах малої гравітації. Та запитання, де вона навчається, знову поставило дівчину в глухий кут, підвісило, наче матрицю глючного айфону. Дівчина дивилася й повільно лупала віями, нафарбованими тією тушшю, що в рекламі робить їх довгими і густими, а в житті склеює товстими кошлатими патичками: ні, раніше Богдан не завважив би, але зараз у нього було занадто багато часу. Ворухнулася коротенька губа, але жодного слова не вилетіло; потім знову, і нарешті, з третьої спроби дівчина хрипко вимовила:

— В універі. На фіііізиці.

Богдан устиг подумати, що насправді в неї, мабуть, дуже тоненький, писклявий, майже дитячий голосок.

— На якому курсі?

Обмізкувала. Дійшло:

— На першому.

— Ні фіга собі.

Він був переконаний, що ніколи досі її не бачив. Запхнули по блату на факультет, перше заняття проспала, потім сусідки в гуртязі розповіли, що поки що можна й не ходити, потім поїхала додому на вихідні… ну, чи захворіла, а може, просто собі завіялася погуляти наостанок із подружками, які не вступили, чи з цим її гіпотетичним хлопцем, дарувальником айфону. Було би смішно запитувати в такої, як там справи з модулем. Навіть якби ми з нею перебували в одному часі.

Зрештою, час має не таке вже й вирішальне значення. Є безліч інших параметрів і величин, які так само унеможливлюють взаєморозуміння і гарантують людську самотність.

На жаб’ячому личку випадкової однокашниці нарешті завис вираз зацікавлення і готовності продовжувати флірт, а його, Богдана, враз охопила смертельна нудьга, опосіла нездоланна, мутна туга. Експеримент показав занадто очікувані результати, та й не було ніякого експерименту, а так, спроба відволіктися, забути.

Хрипкуватий голос Арни, її калейдоскопічний час — і власна незавидна роль хлопчика під рукою, оплаченого, як і всі решта, її французьким чоловіком, тьху.

Амбітні дурниці у віконці файлу на здохлому моніторі; до речі,