Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Вважатимемо, що вони мені наснилися — шалені перегони містами і селами, калейдоскопічні, не по-людському стрімкі та, чому б не зізнатися бодай собі самому, абсолютно безсенсовні. Цілком порівнянні як самоцінністю, так і за відчуттями з теперішнім стовбиченням у лінивій маршрутці; якщо, звісно, винести за дужки певні деталі, та їх уже усунуто й без твоєї посильної допомоги. Що ми маємо в остаточному підсумку? Життєвий досвід? — облиш, де він тобі може знадобитися, цей досвід. Ні, єдине, що прийшло і залишилося, — усвідомлення свого часу.
Мій час іде, поки равликом теліжиться через місто маршрутка. Рухається, поки всі довкола воліють підвиснути, немов допотопні програми на старому залізі. Мій час апріорі швидший, і якщо так буде завжди — а мені до снаги постаратися, щоб було, — я можу…
Думати. Просто мислити, а отже, існувати. Почати вже зараз: пройтися ще раз по головних проблемних точках, зрозуміти, де саме я прогальмував, налажав, припустився похибки, що ростиме й ростиме. І як усе можна виправити. Навіть якщо це виявиться непросто і нешвидко, я все одно рано чи пізно доможуся, вирішу. Бо маю тепер багато часу.
Поруч з Богданом звільнилося місце, а він і не зауважив, хто й коли встав, як протиснувся повз. Дві тітки з кошиками і юнак з планшетом здійснювали одночасну атаку на квадратний шматочок місця під сонцем, за ними було цікаво спостерігати і ніщо не заважало випередити всіх і комфортно вмоститись — але скільки мені ще їхати?.. Вигнувся, силкуючись глянути у вікно, нічого не побачив, а пронозливіша тітка вже напирала, відтісняючи, і водій щось нерозбірливо гудів про непередані гроші за проїзд, і натужно зачинялися дверцята на довгому патику… Богдан посунувся, мимохідь даючи шанс другій, не такій нахрапистій тітці, вгвинтився в натовп, що пер назустріч, і вибився назовні.
Звісно, він ще не доїхав — але вже перебував в історичному центрі, і пройтися ранковим містом у кожному разі було приємніше, ніж плентатися в маршрутці; вона, до речі, так і стояла, вочевидь там досі з’ясовували, хто чого не передав. Богдан пішов геть по слизькуватій мокрій бруківці; вночі все-таки був дощ, як же без дощу в цьому місті? Зараз нібито не крапало, але в повітрі висіла щільна волога, і сонця, нашого єдиного абсолютного (?) часового орієнтира, на небі не виднілось і близько.
Зате, поглянувши з синоптичною метою вгору, Богдан угледів годинник. В історичному центрі взагалі було повно годинникових циферблатів, вбудованих у куполи та вежі, старовинних, добротних, з кованими римськими цифрами. Цей, просто над головою, показував близько восьмої, з поправкою на перспективу. Не так уже й рано. Пора б наддати ходи, перша пара починається о пів на дев’яту, а універ ще, здається, далеченько… Богдан на мить зупинився, намагаючись точніше зорієнтуватися на місцевості: як же ганебно він знав місто. Собор з годинником за відправну точку не годився, в центрі бісове шобло таких соборів… інша річ — готель. Добре, що його видно звідси.
Готель йому подобався, і то була ще одна ганьба, принаймні перед просунутою Лесьчиною компанією, де цю будівлю ненавиділи палко, з насолодою, зі смаком; фізикам на курсі було, звісно ж, байдуже. А йому, Богданові, готель видавався спільником, таким самісіньким чужинцем у древньому претензійному місті, як і він сам. І до того ж добре правив за орієнтир.
Щоб потрапити до універу, готель залишаємо по ліву руку; тільки слід підійти ближче, на прилеглу вулицю — в цьому місті не було нічого паралельно-перпендикулярного, і будь-яка сусідня завиграшки могла завести по кривій мало не в протилежний бік. Богдан рушив уперед, не спускаючи з очей з металево-скляної висотки, що всі її східні вікна блищали, відбиваючи все-таки невидиме за щільними хмарами сонце. На верхівці готелю, до речі, теж був годинник, електронний, найточніший у місті, налаштований за еталонним світовим часом, — але зараз він, незважаючи на погоду, відсвічував так, що розібрати цифри було неможливо.
— Чи не скажете, котра година?
Запитала дівчина. Чорненька невисока дівчина в легкій курточці з піднятим коміром, крізь який була навіщось заселена біло-зелена стрічка. Чому б дівчиськові не роззирнутись і не пошукати годинник навколо, не зрозуміло; мабуть, це Богдана й здивувало — а може, все-таки стрічка, чи то політичного, чи то корпоративного штабу, чи щось інше?..
Так. Вона рухалася цілком нормально, в його часі. І говорила швидко, тонким напівдитячим голоском.
Богдан задер голову, шукаючи циферблат, але собор уже був позаду і годинник злипся у перспективі на нечитабельний еліпс. Зате електронний прямокутник на верхівці готелю, затулений від сонця власною щільною хмарою, висвітив зелені цифри, і Богдан озвучив:
— Сьома година п’ятдесят дев’ять…
Цифри блимнули.
Богдан опустив голову і побачив дівчачу усмішку. Недоречну, несвоєчасну.
А потім його штовхнуло в груди, неболючо і нестрашно, але швидко, дуже швидко, аж він нічого не встиг второпати і вдіяти, а лише здивувався з неозорої глибочини свого часу: ти ба.
Вдарився потилицею об каміння бруківки.
У раптовому небі, танцюючи, кружеляли по колу вузькі стіни, башточки і куполи, в них, як у рамі, клубочилися сизі хмари, схожі на дим, і повільно підсвічуючи та забарвлюючи весь простір, розпливалися смугами яскраво-оранжеві прожилки вогню.
Це було навіть красиво.
