Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Не приходить. Схоже, Джемф таки помер. Вранці Слотроп прокидається і відчуває, що йому значно ліпше попри порожній шлунок і нежить, а такого не було вже місяцями. Очевидно, він пройшов випробування, не чиєсь випробування, але одне зі своїх — для різноманітності.
Місто під ним, омите почасти світлом, — це некрополь церковних шпилів і флюгерів, білих фортечних веж, широких будівель з мансардними дахами і тисячами блискучих вікон. Перед полуднем гори прозорі, як крига, згодом перетворюються на сині кучугури м’ятого атласу. Озеро гладеньке, мов дзеркало, але гори та будинки, що в ньому відбиваються, чомусь дуже розмиті, краї тонкі й побрижені, наче під дощем: мрія про Атлантиду, про Зуґґенталь[306]. Іграшкові села, спустошене місто фарбованого алебастру… Тож Слотроп облаштовується тут, на холодному вигині гірської стежки, знічев’я ліпить і кидає сніжки, викурює останній недопалок, останній, наскільки йому відомо, на всю Швейцарію «Лакі Страйк»…
На стежці чути кроки. Цвікають калоші. Це посильний Маріо Швайтара з великим грубим конвертом. Слотроп віддає гроші, стріляє сигарети і кілька сірників, а тоді вони розходяться. Біля склепу знову підпалює купку трісок і соснових гілок, гріє руки і гортає папери. Відсутність Джемфа оточує його, немов запах, а який саме, він сказати не може, немов якась аура, що з хвилини на хвилину викличе епілептичний напад. Ось уже він має інформацію — не так багато, як би хотілося (ой, а скільки йому хотілося б?), але більше за ту, на яку він, практичний янкі, сподівався. Наступними тижнями, у нечасті хвилини, коли йому дозволено буде покопирсатися в минулому, можливо, випаде нагода пожалкувати, що він усе це прочитав…
□□□□□□□
Зелені свята містер Пойнтсмен вирішив відсвяткувати на морі. Останнім часом у нього манія величі, але нічого серйозного — коли він снує коридорами «Білої візитації», наприклад, йому іноді здається, що всіх інших спаралізувало недугом Паркінсона, і тільки він бодай на щось здатний. Знову настав мир, на Трафальгарській площі у ніч Перемоги голубу не було де сісти, всі у конторі п’яні в дим, обіймаються й цілуються — за винятком Блаватського крила з Відділу Псі, яке у День Білого Лотоса подалося на прощу[307] до будинку 19 на Авеню-роуд, що в Сент-Джонс-Вуді.
Знову настає пора відпусток. Пойнтсмен добре розуміє, що варто попустити віжки, проте Криза триває, а під час Кризи лідеру годиться виявляти стриманість у всьому, включаючи вакаційні настрої.
Про Слотропа жодної звістки вже цілий місяць, відколи недолугі телепні з військової розвідки втратили його слід у Цюриху. Фірма почала обтяжувати Пойнтсмена, його продумана стратегія, схоже, не спрацювала. Під час перших бесід з Клайвом Моссмуном та іншими вона видавалася бездоганною: дати Слотропу можливість утекти з казино «Герман Ґерінґ», а тоді покластися на Таємну Службу, нехай вони за ним стежить, а не ПОТІК. З міркувань економії. Рахунок за стеження — це, мабуть, найдошкульніша шпичка у вінці фінансових проблем, який Пойнтсмен приречений носити протягом усього проєкту. Трикляте фінансування його просто розчавить, якщо тільки Слотроп не доведе до божевілля раніше.
Пойнтсмен таки помилився, він позбавлений навіть Теннісонової втіхи сказати, що помилки припустився «хтось[308]». Ні, саме він і тільки він уповноважив англо-американську команду Гарві Спіда і Флойда Перду досліджувати довільну вибірку Слотропових сексуальних пригод. Кошти були, то що тут поганого? Вони буквально повискакували на цей еротичний Пуассон, мов ті очманілі карли. Донжуанова карта Європи: 640 в Італії, 231 у Німеччині, 100 у Франції, 91 у Туреччині, але, але, але — в Іспанії! в Іспанії — 1003! — ось що таке Слотропова карта Лондона, і двійко нишпорок настільки захопилися всемогутнім потягом до бездумних насолод, що тепер проводять дні у ресторанних двориках, збавляють час за салатом з хризантем і запеченої баранини або жартують з крамарками:
— Ей, Спіде, поглянь, диня мускусна! Такої не бачив з Третього Строку[309] — ти лише понюхай, як пахне! То що, Спіде, візьмемо канталупу?
— Аякже, Перду, чом би й ні.
— Е… Вибирай сам, яка на тебе дивиться, добре?
— Яка на мене дивиться, так?
— Так. Оця, — крутить і показує — так негідники грубо повертають обличчя дівчат, які втрапили у халепу, — ось цю беремо, еге?
— Але-але я думав, ми разом… — нерішуче вказує на диню, з вибором котрої ще не змирився, у її сітчастому офсеті, немов посеред кратерів блідого місяця, вимальовується обличчя, обличчя полоненої жінки з опущеними очима, а повіки гладенькі, як персидська мозаїка…
— Ні, але, звичайно, я той… — Перду трохи ніяково, наче він змушений вибачатися за те, що їсть яблуко або кидає виноградину до рота, — просто, ну, от як, їх їм… ну, ти розумієш, — порскає сміхом, як йому здається, досить дружелюбно, щоб ненав’язливо натякнути на дивність такої дискусії…
…але його порскання Спід розуміє інакше: для нього це — свідчення психічної нестабільності трохи вугластого американця із завеликими зубами, що безперестану гнеться і сутулиться, худющий і хиткий, наче лялька на мотузочках. Посмикуючи головою, він усе ж вибирає канталупу, розуміє, що платити доведеться самому, а це досить витратно, і плигає слідом за Перду, й обидва вони скік та й скік, тра-ля-ля-ля, лусь, і ще один глухий кут:
— Дженні? Нема тут ніякої Дженні…
— Може, Дженіфер? Женев’єва?
— Джинні, — (може, неправильно написали), — Вірджинія?
— Якщо джентльмени бажають розважатися… — Вишкірені зуби, голодна, маніакальна — добр-р-рого-ранку-а-він-дуже-добрий! — посмішка настільки широка, що вони завмирають, обоє тремтять, шкіряться, бо вона настільки стара, що годиться їм у Матері — у спільну Матір, поєднуючи найгірші риси місіс Перду і місіс Спід, — фактично, на оту їхню матір вона і перетворюється, просто у них на очах. Згубним морям не бракує спокусниць — тут розпусно і хтиво, та ще й як. Мірою того, як двох витріщених і розімлілих нишпорок затягує в її ауру — підморгує просто на вулиці, хнисто-мідносяйна, з пасифлорою на віскозі, — незадовго до остаточного безпорадного падіння у нестяму її фіалкових очей, вони — краєчком свідомості — дозволяють собі останню думку про завдання, над яким їм годилось би працювати — Тижневі Обсервації Характерологічних Тайронівських Оказій (ТО ХТО?) — думка візуалізується у подобі клоуна, вульгарного недоладного блазня у блискітках безсловесних жартів про тілесні виділення, лисого, із ніздрів — неймовірні струмені
