Покора - Мішель Уельбек

– Що це, по-вашому? – запитала Аліса. І додала, повагавшись: – Схоже на автоматну чергу…

Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногами – гості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє – вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.

– Ні слова, – тривожно зітхнув один з них, – вони всі на саміті Великої Двадцятки.

«Диваки, – подумки зауважив я. – Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, – це повне затемнення».

– У Парижі так бухкає вперше, – байдуже відзначив Ламперер.

І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп диму – це мало бути десь у районі площі Кліши.

– Що ж, гадаю, танцюльки завершено, – з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходу – хоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.

– Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, – запропонував Ламперер. – Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.

– У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, – сказала Аліса. – Краще піду додому.

– Впевнена?

– Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.

Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусь – без поважної, проте, причини, – я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.

«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.

– Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, – зазначив я, поцілувавши її. – Зателефонуй мені, коли будеш вдома.

Вона кивнула – і авто рушило з місця.

– Неймовірна жінка, – зауважив Ламперер.

Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, кар’єрні просування, сексуальні зізнання – все, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродлива – цікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока п’яти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зарано – подумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.

– Справді, неймовірна, – погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.

Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллю – абсолютно безлюдну в таку пору – і (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.

– А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалік – на Римській вулиці, – відповів Ламперер. – А ви мешкаєте де?

– Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.

– Це там розташований Чайнатаун?

– Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.

– Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, – помовчавши, замислено зауважив Ламперер.

Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.

– Знаєте, ким був Монсе?

– Щось не пригадую.

– Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, – не змінюючи тону, продовжив Ламперер, – китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.

– Гадаєте?

Він знизав плечима і не відповів. А я аж підскочив, помітивши двох спецназівців з автоматами навпереваги та у кевларових костюмах – вони поволі спускалися вулицею Кліши в напрямку вокзалу Сен-Лазар. Спецназівці жваво щось обговорювали, не звертаючи на нас уваги.

– Вони…

Я був настільки ошелешений, що ледве знаходив слова.

– …вони поводяться так, ніби все у нормі.

– Еге ж…

Ламперер зупинився, замислено потер підборіддя.

– Бачте, зараз важко сказати, де норма. Якщо хтось зважиться з цим посперечатися, то це або дурень, або брехун. Я впевнений, що ніхто не в змозі сказати, що чекає на нас упродовж наступних тижнів… Що ж, гаразд, – після паузи додав він, – я вже майже вдома. Сподіваюся, з вашою знайомою нічого не станеться…

Мовчазна і безлюдна вулиця Кардинала Мерсьє завершувалася сліпим завулком з фонтаном, оточеним колонами. З кожного боку масивні брами, вищирені камерами спостереження, вели до садків у дворах. Ламперер натиснув на алюмінієвий прямокутник – певно, біометричний датчик; металева завіса відразу ж шугнула вгору. У глибині подвір’я я помітив захищену платанами невеличку віллу, розкішну і вишукану, типову будівлю часів Другої імперії. Цікаво, замислився я, навряд чи зарплатня старшого викладача дозволяє утримувати подібне помешкання; то в чому ж тут справа?

Я чомусь уявляв, що мій молодший колега мешкає у вишуканому мінімалістичному інтер’єрі, де переважає білий колір. Меблі ж, навпаки, цілком відповідали духові вілли: вітальню, оббиту шовком і оксамитом, було заставлено зручними фотелями, круглими столиками, прикрашеними мозаїкою та перламутром; над розцяцькованим каміном пишалося величезне полотно у помпезному стилі – цілком може бути, справжній Буґеро[9]. Я вмостився на турецькій канапі, оббитій репсом пляшкового кольору, і погодився випити грушевої настоянки.

– Якщо хочете, можемо з’ясувати, що трапилося, – запропонував Ламперер, наповнюючи мою склянку.

– Ні, дякую. Я впевнений, що на каналах новин нічого немає. Можливо, знайдемо щось на CNN, якщо у вас є тарілка.

– Вже кілька днів шукаю хоч щось. Нічого ні на CNN, ні у Youtube. Проте я не здивований. Часом дещо промайне на Rutube – відео, зняте на телефон; проте це дуже ненадійне джерело – а більше я нічого не знайшов.

– Не розумію, навіщо це повне замовчування. І важко зрозуміти також, чого прагне уряд.

– Ну, з цим, гадаю, все зрозуміло: вони злякалися, що Національний фронт справді виграє вибори. І картинка про міські повстання лише додасть голосів Національному фронту. Зараз тиск посилюють крайні праві. Не дивно, що мешканці передмість реагують миттєво; проте, якщо придивитися, щоразу, коли здіймається буча, їй передує антиісламська провокація: паплюжать мечеть, примушують жінку зняти хіджаб – завжди щось у такому роді.

– І ви думаєте, що за цим стоїть Національний фронт?

– Ні, не думаю. Вони собі цього дозволити не можуть. Та й влаштовують усе не так. Гадаю…