Квантовий воїн - Джон Кехо
Дозвольте пояснити: ми бачили не фізичні образи самих себе. Я навіть на хвилинку не задумався над тим, щоб підійти й торкнутися себе чи Енні з минулого. Це радше нагадувало внутрішнє видіння, що якимось чином стало проекцією в часово-просторовій реальності, майже як кванти, які змінюються з часточок на хвилі і навпаки. Із подивом поспостерігавши за образами Енні та мене, ми почали молитися. Молилися до себе з минулого, спрямовуючи минулих себе до усвідомлення майбутніх подій, які ще чекали на нас попереду. Ми стали власними наставниками з майбутнього і допомагали собі з минулого. За кілька хвилин я сказав: «Енні, нам уже час іти». Ми були свідками просторового зсуву, і моє тіло знало, що ми повинні піти. Залишивши бухту, на каяках у цілковитій тиші повернулися назад до будинку Енні, роздумуючи над цим незвичним випадком.
Уже на кухні обговорили побачене. «Що ти бачила? Що трапилося? Ти впевнена, що бачила це? Тож ми обоє бачили одне й теж? Що це було? Як таке могло статися?» Ми ставили питання, сумнівалися, обговорювали кожну деталь і досі перебували під враженням. Коли цілком усвідомили те, свідками чого стали, то одразу ж перейшли на наступний рівень свідомості, де почуття краси та дива людського існування настільки переповнило нас, що ми розплакалися в обіймах одне одного, а тоді сміялися та знову плакали.
Відчуття були такими загостреними, що я відчув раптове перевантаження нейронних мереж і виснаження від пережитого досвіду. «Мені потрібно відпочити», — сказав я, вже прямуючи до гостьової кімнати. Вмостився на ліжко, зачарований таким ростом усвідомлення. Я відчував таку ясність та усвідомленість. Більшу частину дорослого життя тренував свідомість, аби вона дозволила чомусь схожому трапитися в моєму житті — і зрештою це сталося. А тоді я припустився величезної помилки. Мене охопило почуття самовдоволення.
«Тепер я знаю, що я чарівник», — гордовито сказав собі. І щойно це вимовив, моя усвідомленість, що досягла просвітлення, раптом повернулася до звичного стану. Я був приголомшений. Почувався маленьким хлопчиком, який із жахом спостерігає за тим, як його кулька морозива падає з ріжка прямісінько в бруд. Зарозумілість — погана риса, особливо коли граєш у космічну гру. Я встав і пішов до Енні, аби розповісти їй, що сталося. Вона так сильно сміялася, що аж упала на підлогу.
Цей досвід, який ми пережили разом із Енні, назавжди змінив моє сприйняття часу, відкривши нові можливості роботи з квантовим часом. Зараз я з власного досвіду знаю, що минуле єдине з теперішнім — не теоретично, а насправді. Такі події змінюють наше бачення світу.
Хоча цей досвід і не є чимось звичним, та все ж існують свідчення інших людей про схожі випадки. Один із таких епізодів стався з двома професорками з Оксфорду, які гуляли в саду Малого Тріанона, що у Версалі. Енн Моберлі, директорка коледжу Сент Ґ’ю, та Елеанор Журден, її заступниця, розповіли, що під час прогулянки помітили, як місцевість, що відкривалася перед їхніми очима, на кілька хвилин укрило мерехтливе світло, і зовсім неочікувано жінки побачили довкола себе людей, убраних в одежу вісімнадцятого сторіччя, які мали дуже занепокоєний вигляд. Професорки не просто все це бачили — вони ще й устигли поспілкуватися з декотрими з учасників цієї події. Один чоловік розповів їм, що шлях, який вони обрали, дуже небезпечний, і порадив негайно звернути з нього. Зрештою, це видіння зникло; однак вони помітили, що на місці, де щойно прогулювалися, зараз стояла кам’яна стіна.
Повернувшись до Англії, Моберлі та Журден почали вивчати історичні документи й дійшли висновку, що стали свідками штурму палацу Тюїльрі та вбивства швейцарських гвардійців. Події, що трапилися з професорками, зафіксовані в усіх деталях і зберігаються в Британському товаристві психічних досліджень4. Хоча не можна виключати того, що це була ретельно продумана вигадка двох жінок, питання в тому, для чого вони це робили б. Навіщо цим двом високоосвіченим академікам ризикувати кар’єрою та репутацією й піддавати себе нищівній критиці — а саме так і було — без будь-яких на те мотивів? Найімовірніше, ці події трапилися насправді.
Усе це відкриває перед нами перспективи квантових можливостей, тож тепер я візуалізую та молюся не лише за майбутнє, але й за минуле теж. Якщо візуалізація та молитва можуть впливати на майбутнє (а наскільки ми знаємо, саме так і є), то з квантового погляду логічно буде припустити, що вони також позначаються на минулому. Хто з упевненістю скаже, що неможливо перенестися з теперішнього в минуле?
Але як, запитаєте ви, можна з майбутнього вплинути на минулі події, якщо вони трапилися ще до того, як ви почали на них впливати? Логічно, якщо це вже сталося, то жодні наші дії в майбутньому не можуть цього змінити. У часово-просторовій реальності все так і є. Однак у квантової реальності своя динаміка. Тут минуле, теперішнє та майбутнє відбуваються водночас, тому, коли подія стається в минулому, ми, перебуваючи в майбутньому, можемо в той самий час змінювати її. Наш вплив із майбутнього завжди буде тим чинником, який вирішуватиме минуле.
Так, ніщо не заважає набожному християнину, скажімо, помолитися за Ісуса, коли той помирає на хресті, адже, з квантового погляду,
